Я прокинувся від того, що плакав. Подушка була геть уся мокра. Я не міг більше лежати, тому підвівся, вийшов на кухню і на столі побачив твою люльку. Заглянувши до передпокою, помітив, що там висів разом із курткою твій плащ. Тоді я шмигонув у спальню й підкрався до ліжка. На ньому лежали ви з Євою, тісно притулившись одне до одного. Ти скинув із себе простирадло, бо тобі було жарко. Коли я схилився над тобою, ти розплющив очі, ніби відчув мене біля себе.
— Який я радий, що ти тут,— прошепотів я.
А ти підняв руки й притяг мене до себе:
— Що ти тут робиш серед ночі, моє маленьке поросятко?
— Нічого, просто йшов до туалету,— відповів я, бо й гадки не мав, як пояснити все, що мене мучило.
— Отже, ти збився з дороги, чоловіче. Лягай краще спати,— мовив ти.
Пам'ятаєш?
Що б там не було, але ти з нами. Це головне. Ти знову живеш у мені, я можу відчувати тепло твого тіла, а голова моя повна-повнісінька різних спогадів і картин.
Ось пригадую, як усі ми жили в Едде. Давно це було, ще коли ти працював садівником. Я пам'ятаю запах землі, що йшов од твоїх рук. А ти? Ти пам'ятаєш, як ми з тобою майстрували опудала для пташок? Ми одягали їх, ніби справжніх людей, і всім давали імена. "Це в нас буде дядько Еверт,— казав ти.— А це тітка Хільда". Паркова земля була повна родичів, справжніх і вигаданих. Коли я заплющую очі, то бачу їх усіх перед собою: вони так широко розставляють руки, наче й справді хочуть упіймати всіх птахів: ворон, зябликів, ялівників.
А ще пригадую, як у мене випав молочний зуб. Єва хотіла сховати його в маленьку берестяну коробочку, де вона зберігала всі зуби, що колись у мене випадали. Але ти сказав, що цей зуб ми посадимо в землю. І ми всі разом вийшли в садок. Я тримав у кулачку свого зуба, а ти—маленьку гостру зелену лопатку. Ми закопали того зуба серед трави на зеленому схилі. "Тепер почекаємо, коли виросте в нас велике й родюче зубне дерево",— сказав ти. Пригадую також, яким я уявляв те дерево: ніби гігантський каштан з зеленим та великим, як твої долоні, листям, а на ньому білі квіти, такі собі зеленкуваті стеблинки з гронами білих молочних зубів. Запахом ці лвіти нагадували бузок.
Оскаре, якби ти знав, як я втомився. Та скоро вже, мабуть, засну. Іноді мені хочеться, щоб нічого не мінялося. Щоб усе було завжди так само, як в Едде. Може, це нісенітниця? Адже нічого немає незмінного.
Іноді мені сниться, ніби я став Сталевим Хлопчиком, ніби дізнався таємницю надприродної сили, яка допоможе мені подолати зло. Але, на жаль, я не такий хлопчик.
7
Було ясно, як день, що так далі жити не можна.
— Ми повинні щось придумати,— звернувся я до Лотти, розбираючи Оскарову електричну бритву, яка цього райку працювала дуже невпевнено, а під кінець і зовсім замовкла. Я розкрив пластмасовий корпус і заглянув усередину.
— ІЦо придумати? — спитала Лотта, застібаючи плаття на одній із своїх ляльок.
— Я ще й сам не знаю,— відповів я, встромляючи викрутку у плетиво різнокольорових дротів.— Але, в усякому разі, далі так тривати не може. Чи хтось прокляв Оскара, чи вони з Євою прокляті обоє, чи Оскар просто скис, а прокляли тільки Єву —т— не знаю, але ми повинні їх розвеселити.
— Справді,— погодилася Лотта.— Але як? Вони ж не сміятимуться з того, з чого сміємось ми. Особливо зараз. Зараз їх нічим не розсмішиш.
. — Твоя правда,— сказав я, з'єднуючи докупи кінці дротиків.
Щиро кажучи, я не знав, що й куди прикручувати, але в мене був свій власний оригінальний метод: спершу я продумував, як буде краще, а потім робив усе навпаки. Це дуже гарний засіб обдурювати невдачу, котра чигає тебе на кожному кроці. Коли врешті виявляється, що ти зробив не так, то принаймні можеш тішитися думкою, що від самого початку мислив правильно.
Лотта слушно сказала. Нелегко передбачити, що сподобається Єві з Оскаром, а що ні. Тому й не було ніяких гарантій, що той чи інший спосіб розвеселити їх буде вдалий. Ніколи не можна вгадати, що припаде їм до душі. А як же бути дітям?
— Суссі хоче викупатися,— сказала Лотта.— Вона трошки підмочилася.
— Я ще поміркую про це,— вів я далі, вже не слухаючи її,— я знайду вихід, ось побачиш.
Лотта зникла у ванній кімнаті з лялькою в руках. А я зібрав нарешті Оскарову бритву й міцно закрутив усі гвинтики в чорному пластмасовому корпусі. Потім поклав апарат у футляр.
На душі стало трохи легше. Тепер уже я не почував себе накипом, бо, по-перше, відремонтував Оскарову бритву, а по-друге, мав намір поліпшити настрій батькам. Але як? Звісно, треба придумати щось надзвичайне. Звичайні речі тут не допоможуть, це я розумів.
І я вирішив, що краще порадитись із Стаффаном. У нього завжди багато ідей — тільки вибирай. До того ж Стаффан не з тих, хто відкладає здійснення своїх планів, якими б шаленими вони не були.
Правда, останнім часом моя віра в Стаффанові ідеї трохи підупала, бо наслідок не завжди був такий, як очікувалося.
Одного разу надумали ми дресирувати Останнього Могіканина. Видно було, що свині бракувало виховання. Стаффан хотів підготувати нашого підопічного до осінньої собачої виставки, незважаючи на те, що свиню ніби й не можна ставити в один ряд з породистими псами.
— У нього бракує лише родовідної,— сказав він,— а з вигляду він не гірший від якого-небудь коллі, китайського мопса чи, скажімо, такси. Глянь, яка в нього шляхетна постава. А як гордо тримає він хвоста!
Стаффан вважав за негідне ділити собак на породи, а тварин на собак, свиней і так далі.
— На це здатні лише несправедливі й обмежені люди,— твердив він.
Щоб довести свою правоту, нам треба було якось витягти Останнього Могіканина на іспит з дресирування. Крім того, ми подовжили йому ім'я, і тепер він звався Останній
Могіканин Гроюизький. Ім'я, на думку Стаффана, має відіграти в нашому ділі неабияке значення. . Тепер треба було набратися терпіння.
Хто може підрахувати, скільки вечорів присвятили. ми Останньому Могіканинові; особливо старались навчити його ходити. "Рівно"! — кричали ми навперебій, але ходив він виключно перевальцем, незалежно від того, хто йшов попереду: він сам чи хтось із нас. Часом його заносило вліво, часом управо.