Я вибіг на кухню, змочив рушника у відрі з холодною водою, витер йому обличчя, а на чоло поклав холодний компрес. Він мляво усміхнувся на знак подяки. Принісши склянку води, я взяв його за потилицю, намагаючись підняти голову й напоїти. Але він не міг пити. Вода витікала з куточків рота.
— Дякую,— ледве чутно прошепотів він."
Потім, видно, йому знову стало гірше. Він зойкнув і відкинувся на спину. Очі його широко розплющилися, він затремтів усім тілом, а за мить застиг нерухомо. Невже помер?
Ні, я чув уривчасте дихання. Що ж робити? Зараз і мови не могло бути про те, щоб залишити його самого, піти додому й лягти в ліжко. Тепер я почував себе відповідальним за цю людину. Він же завжди був такий ласкавий до мене, особливо тоді, коли я сумував або сердився, і щоразу мене розвеселяв.
Тепер моя черга допомогти йому. Але як? Перш за все, треба подбати, щоб його взяли до лікарні.
Я вискочив з хатини, пробіг мимо дровітні, що водночас правила за свинарник, і щодуху помчав стежкою. Я й не знав, що вмію так швидко бігати. Отож біг я біг, аж поки стомився й зупинивсь трохи одхекатись. Коли дуже швидко біжиш, то в роті відчувається присмак крові.
Під лісом стояла невеличка молочна лавка тітки Брун-скуг. Тут іноді купували свіжі булочки виробництва власниці лавки. Коли я влетів у двері, тітка Брунскуг саме стояла й розмовляла з відвідувачкою.
— Хлопче! — вигукнула вона.— Чого ти носишся, як на-віжений? — І повела далі мову з відвідувачкою про погоду, про вітер та про свої болячки.
Я думав устряти в їхню розмову й сказати, що Приблуда лежить у своїй хаті й ось-ось помре. Але не встиг я й рота розтулити, як тітка Брунскуг докірливо кинула, що дітям слід почекати, поки дорослі скіпчать розмову, а по встрявати без дозволу. Далі вона ще й брови насупила, прикинувшись сердитою.
Мені здалося, що я мовчки стою біля них цілу вічність.
Нарешті мені урвався терпець:
— Тепер ви помовчте й послухайте мене! Приблуда лежить сам і ось-ось помре!
— Який приблуда? — спитала тітка Брунскуг.
— У нас вештається приблуда? — здивувалася відвідувачка, витріщивши очі.
— Ви що, не розумієте? Приблуда — це Лейф, що живе в лісі.
— Ага, це він,— мовила тітка Брунскуг.
— Саме він, і до того ж хворий. Лежить непритомний у своїй хатині. Я зайшов до нього в гості, коли дивлюся — а він лежить. Зовсім не може говорити, тільки знай тремтить. У вас є телефон? Треба викликати "швидку допомогу".
— Дитипко, чому ж ти одразу не сказав? Звісно, треба! Тітка Брунскуг швидко зникла за завісою, що відділяла
собою маленький закуток у крамниці. Я почув, як вона набирає номер. Бідолаха так хвилювалася, що замість лікарні потрапила до якогось м'ясника. Той подумав, що з ним Жартують, розповідаючи про лісову хатинку, де лежить напівмертва людина. Та врешті-решт потрапила вона куди с-ід і розповіла про нещасний випадок.
— Вони зараз приїдуть,— сказала тітка Брунскуг.
її кругленькі щічки геть порожевіли, і видно було, що вона збирається розпитувати мене про хворого.
— Заспокойся, Петере, мій маленький,— обізвалася вона збуджено.— Сядь тут і з'їж краще булочку.
— Ні, буде краще, коли я піду до нього й там почекаю "швидку допомогу"! — випалив я і шугнув у розчинені Двері.
Назад я вже не так швидко біг.
Ввійшовши в хатинку, я побачив, що Приблуда й досі лежить нерухомо, а обличчя його зробилося ще сіріше. Я знову витер йому піт рушником.
— Скоро приїде "швидка допомога",— сказав я, але вій, здавалося, нічого не чув.
Минуло з півгодини, поки— прибула карета з лікарями. Видно, їм було важко добиратися крутим і звивистим узвозом, обабіч якого густо росли кущі. Дорогою вони весь час сигналили, хоча попереджати не було кого, хіба що зайців чи пташок.
Саме на ту хвилину, коли заходили лікарі, Приблуда розплющив очі й глянув на мене. Потім підняв руку і взяв мою долоню в свою. Ох, і здоровенний же в нього кулачисько! Вся моя рука сховалася в ньому. А гарячий він був — як піч!
Приблуда легенько стис мою руку, наче хотів сказати, що він мене і впізнав і дуже дякує за все.
Невдовзі його поклали на ноші. Він знову застогнав, хоч підіймали його обережно, і все ще тримав мою руку в своїй.
Перед тим, як зникнути в машині, Приблуда повернув голову до мене й ледве чутно видавив:
— Петере, приглянь, будь ласка, за моїм кабанчиком.
— Обіцяю,— поклявся я.
Дверцята зачинились, і машина від'їхала. Ще довго було видно, як вона підскакувала по нерівній дорозі, поки зовсім зникла за поворотом.
Стало тихо. Лише кабанчик рохкав у хліві.
3
Тепер, як бачите, я мав у себе на шиї кабана. І це того самого дня, коли я вирішив пролежати в ліжку решту свого життя!
Оскар не дуже здивувався, коли побачив, що я не в постелі.
— Життя весь час підносить нам сюрпризи,— сказав він.— У ньому криється багато несподіванок.
Але, наскільки я пам'ятаю, в їхньому з Євою житті майже нічого такого не крилося. Щоранку вони вставали в одну й ту саму пору, йшли на фабрику, робили там день при дні одне й те саме, потім верталися додому, дещо порали по хазяйству, балакали трохи між собою, дивилися телевізор і нарешті йшли спати. І в усіх людей, що мешкали біля нас, дні були точнісінько такі самі.
Я чув, як Єва з Оскаром розмовляли вечорами про роботу, про те, як вона висмоктувала з них останні соки, як тієї роботи ставало дедалі більше, а грошей ніхто й не думав набавляти.
— Треба покласти край цьому визискові,— казав щоразу Оскар, але таким тоном, ніби й сам не'вірив, що це колись буде. А трохи згодом додавав:--3 людьми обходяться як із свиньми.
Не знаю, як де обходяться зі свиньми, а Приблудиного кабанчика я доглядав як слід. Я пестив його, мов рідну дитину. Часто допомагав мені в цьому Стаффан. Ми охрестили кабанчика Останнім Могіканином, побризкавши водою на його рожевенький писок.
— Відсьогодні ти зватимешся Останній Могіканин,— промовили ми урочисто.
Останній Могіканин вислухав нас незворушно. Видно, йому було байдуже.
Якось після уроків Стаффанові, котрий був мастак на вигадки, спала на думку одна ідея. Він вирішив, що Останній Могіканин не може почувати себе зручно в отому крихітному свинарнику. До того ж, йому може стати моторошно однієї ночі, коли ліс заллє голубувато-біле місячне сяйво, коли заухкають сови й затріпочуть крилами кажани. Негоже нам кидати його самого в лісі, бо це було б, як сказав Стаффан, справжнісіньке шкуродерство.