Звівши погляд, я задивився на березу. Високо над її верхівкою кружляв червонокрилий птах, коло за колом. Може, то моя пташка? Я відчув, що вона дивиться на мене. Описавши в повітрі дугу, пташка спустилася нижче, застигла на мить переді мною й полетіла містом, ніби вказуючи дорогу. Я пішов за нею.
Усе це, звісно, дурниці. Пташки не можуть мати сестриних очей, і ніхто не посилає їх у путь, щоб вони допомагали заблудлим дітям. Коли пташка з'являється у вікні, це означає, що вона просто дурненька. Але мені тепер уже нічого не лишалося, як тільки йти за нею. Я не мав ні грошей, ні роботи. Навіть надії ніякої не мав.
Куди ж вона мене вела, ця незвичайна пташка?
Іноді я випускав її з очей, та через хвилю вона знову з'являлася переді мною, ніби верталася подивитись, чи не збився я з дороги. Так я пробіг майже половину міста.
Куди ж вона мене вела? Ага, до ковбасника. Він стояв під рекламою, на якій було написано, що вершкове масло— це після кохання друга найкорисніша в світі річ,— і кришив пташкам учорашню холодну сосиску. Моя пташка всі-лася біля його ніг і почала дзьобати разом з іншими.
— їжте, їжте, мої любі,— бурмотів старий собі під ніс.
Я вирішив підійти до нього, бо в нього дуже привітне обличчя. Блакитні очі-щілиночки мружилися на сонці понад сизувато-червоним носом. Він уже вмощував скриньку з гарячими сосисками на причепі свого мопеда, коли, вдихнувши той запах, я відчув, що голодний.
— Хочеш сосиску? — спитав він. —: У мене тільки крона п'ятдесят.
— Це не має значення. Бери так, я частую.
Він весь час хихотів, дістаючи мені сосиску й намазуючи її кетчупом та гірчицею. Я глянув на пташку, що стрибала разом з іншими в мене під ногами, й побачив, що в неї таки справді Лоттині очі! Тої ж миті вона знялася й зникла за дзвіницею. Поки я стояв, з-за рогу виринув поліцейський автомобіль і неквапом поїхав просто на нас. Я злякався. Невже та дама з біржі праці дзвонила у поліцію? А може, мене розшукували батьки? Чи поліцаї напали врешті на слід того, хто випустив лисенят? Треба було якось утікати. Цікаво, що й ковбасник був такої самої думки. Вгледівши чорно-білого автомобіля з блимаючим вогником, він ще більше звузив очі, а ніздрі роздув так, наче зачув дивака. Клацнувши замком на скриньці з сосисками, він почав швидко прив'язувати його до причепа.
— Мені треба тікати звідси,— сказав ковбасник.
— А можна й мені з вами? — крикнув я.— За мною теж женуться!
— Залазь у коляску,— мовив він.— Тільки тримайся міцніше, бо ми тікатимемо дуже швидко.
Я заліз у ту коляску, де стояла скринька з сосисками, коробки з хлібом, ковбасою, гірчицею й кетчупом, бідон з водою та пляшка гасу. Ковбасник просунув руки в широкі рукавиці, на очі наклав мотоциклетні окуляри, потім натис на газ, і ми шалено рвонули вперед. Той мопед був, очевидно, дуже гарний, бо летів він вулицями легко, мов птах. Я ледве тримався в колясці. Білий халат ковбасника тріпотів на вітрі.
Мопед робив такі круті віражи, що я ковзався в колясці туди-сюди, а юшка з ящика з сосисками виливалася просто на мене. Поліція наступала нам на п'яти. Вони ввімкнули сирену. Біло-голубий вогник почав швидко наближатися до нас.
— Гей, ковбаснику, жени! — підбадьорював я його.
— Ану кинь кілька ковбасок отим вовкам, що за нами поспішають! — гукнув він.
Я витяг із скрині дві сосиски і шпурнув на дорогу, та поліцаї навіть не подумали спинитися й підібрати. їхня машина вже обнюхувала наші задні колеса.
— Треба віддати їм велику коробку, — сказав ковбасник.— Ну-бо розвантажимось із правого боку!
Я відстібнув ремені й зіпхнув коробку на дорогу. Ледве вона приземлилася з дзвоном і грюкотом, як звідти хлюпнула густа маса кетчупу та гірчиці. Поліцейська машина посковзнулася на тій червоно-жовтій ляпавиці, її занесло, і вона врізалась у стовп.
Ми скористалися зі щасливої нагоди і звернули в найближчий провулок.
— Як ми їх! — закричав ковбасник.— Бананові голови! Вовки збилися зі сліду!
Покружлявши трохи провулками, ми заїхали в парк. Там іще довго торохтіли по гравійних доріжках між високими дубами та в'язами, довго їхали повз клумби барвистих тюльпанів, аж поки перед нами розкинулись трав'яні схили пагорбів. На деревах співали пташки, скрізь пахло свіжістю й зеленню. Ми спинилися і злізли з мопеда біля підніжжя одного з тих схилів.
Ковбасник узяв мене за руку й повів угору. На животі у нього, як і раніш, висіла скринька з сосисками. Ми йшли мовчки; так само мовчки всілися на траві,, де дзюрчав у кам'яному жолобі і яскрів на сонці маленький струмочок.
— Треба влаштувати бенкет на честь нашої втечі од переслідувачів,— сказав ковбасник.
Ми лягли на траві і з'їли всі сосиски, що ще залишалися. Він розказав мені, що цілих п'ятнадцять років продавав на вулиці сосиски, але потім йому це заборонили. Він вирішив не підкоритися й продавати далі, тому поліція весь час нишпорила по його слідах. А я розповів про себе. Вперше після втечі з дому відважився сказати правду. Лежачи горілиць, я розповідав і розповідав: про Оскара, Єву і Лотту,
про всі пригоди, які зі мною трапилися, чому я втік з дому, яким нещасним почуваю себе тепер.
Поки я говорив, він не вимовив ні слова, тільки весь час щось бурмотів собі під носа. Це було так приємно — розмовляти з людиною і не прикидатися, знову бути самим собою.
— О'кей, хлопче, — сказав він.— Я вже трохи обмізкував усю твою розповідь, і ось що я тобі скажу: людина повинна завжди лишатися собою. Ось я, наприклад. Я — ковбасник, я люблю своє діло. Якщо я його кину, то відразу стану нічим, вартий буду не більше хвостика від ковбаси. У тебе ж справи зовсім інші. Думаю, тобі не слід далі ховатися, а треба негайно йти додому, бо інакше все життя носитимеш чуже ім'я. Хочеш боротися за себе, то мусиш це робити. Нікому ще не вдавалося просто відрубати й забути своє минуле, розумієш? Тоді від тебе зосталося б лише три чверті, не більше.
Авжеж, я дуже добре його розумів. Тим часом чиясь тепла невидима рука ніби прикрила мені очі. Останнє, що я побачив, був червоний птах, який, покружлявши трошки в голубому небі, зник за ліниво пропливаючою хмаринкою.
Коли я прокинувся, біля нас уже стояли двоє поліцейських. Нам довелося зібрати свої речі, сісти з ними в машину і поїхати в поліцію. Там вони розпитали, як мене звати, як звуться мої батьки, де я живу та який номер телефону. Вони нічого не питали про лисенят. Потім подзвонили до нас додому й сказали, де можна мене забрати. Ковбасника я більше ніколи не бачив. Я лежав на ліаві й відчував, як моє тіло щось пекло, немов вогнем. Я упрів від того вогню, одначе мене трусило так, що аж зуби клацали.