Далі я надибав озеро, що тепер розлилося й кипіло під дощем, мов чорне нафтове море. На самому березі того моря стояв забутий усіма крихітний заводик з вибитими шибками й високим, мов церковна дзвіниця, димарем. На великому плакаті я прочитав: "ЦЕГЕЛЬНИЙ ЗАВОД СВАРТЬЮ". А нижче напис: "Стороннім вхід заборонено".
Сторонній я чи ні, а ночувати треба було тут, бо шукати іншого місця вже не було ніяких сил. Я весь дригонів од холоду і мусив нарешті знайти якийсь притулок, де б мені не дошкуляли дощ із вітром.
До входу вів маленький місточок, перекинутий через глибоку канаву. Кількох дощок йому явно бракувало, та й ті, що залишилися, давно вже прогнили. Йдучи по ньому, я ледве пе звалився в безодню, посковзнувшись на мокрій дошці. В одній руці я тримав валізку, а в другій — ліхтарика, що кидав переді мною вузеньку смужку світла. Добре, що я мав ліхтарика, бо темно було так, наче в ящику з вугіллям.
Далі я пішов вузьким коридорчиком між штабелями цегли. Під ногами тяглися рейки; що по них колись дуже давно їздили вагонетки.
Довго шукати місця не довелося, бо незабаром я натрапив на вхід до тунелю з такою низькою стелею, що навіть я змушений був пригнутися. Я скрутився калачиком біля цегляного муру, підстеливши під себе кілька мішків, які валялися там скрізь.
Крім мішків, були там іще й коричневий вельветовий піджак, старий фетровий капелюх і стамеска. Стамескою й уламком цеглини я нарешті відчинив валізку.
Скинувши з себе мокрий одяг, я витерся сорочкою. Далі одягнув те, що знайшлося у валізці, а саме: кальсони, майку з довгими рукавами й вовняні шкарпетки. Стаффанова завбачливість рятувала мене на кожному кроці. Насамкінець я натягнув на голову фетровий капелюх і нап'яв піджака, який сягав мені мало не до п'ят. На нога теж дещо знайшлося: я скинув спортивні черевики й замість них узувся в обрізані чоботи, що теж входили до списку моїх останніх придбань.
Хоч вигляд тепер у мене трохи дивний, зате було тепло й сухо. Я ліг, натягши замість ковдри ще кілька мішків, і, не перестаючи тремтіти, провалився у глибокий сон.
Була вже пізня ніч, коли я зненацька прокинувся. Хтось зовсім близько від мене голосно розмовляв. Спершу я довго не міг пригадати, де я. Подумав, що лежу в сирому й холодному підвалі. Потім нарешті згадав.
Але чиї то голоси? Що треба тим людям уночі на старому цегельному заводі?
На другому кінці тунелю ледве-ледве миготів вогник, його маленькі язички облизували коричнево-червоні мури. По металевій стелі над моєю головою нетерплячими пальцями барабанив дощ, двері раз по раз рипіли й гупали од вітру, а в душі у мене наростав смертельний жах. Язик зробився сухий, мов промокашка, а живіт став такий важкий, наче я проковтнув одну із тих цеглин, що лежали навколо штабелями.
Першим моїм бажанням було ушитися звідси, кинутись "із схованки назад, у дощ і вітер, у холодну ніч. Я швиденько склав усі свої речі в шкіряну валізку й клацнув замком. Виходити не дуже хотілося, але потрапити до рук, отих розбійників було ще менш заманливою перспективою.
Може, тому, що за мною весь час гналися, я був певен, що стрівся із зграєю бандитів. В уяві спливли епізоди, вичитані 'з коміксів, там я вже зустрічав подібних людей: квадратні карлуваті постаті, темні вуса, підняті коміри, з-за яких визирають маленькі щурячі мордочки; а той огидний сміх, ті лисуваті потилиці з ріденьким пушком, які бувають тільки в горил... фу! В руках у них, звісно, кастети, чи.щось подібне.
Мені ніяк не хотілося потрапляти їм до рук. Тихенько крадучись з ліхтариком у кишені, я обмацував шерехаті мури. Навіть дихнути на повні груди не наважувався — так боявся, що не дійду до дверей, які виходили назовні. Раптом якийсь бридкий запах ударив мені в ніздрі. Я затремтів, але вже не від холоду.
Виходячи навпомацки з тунелю, я раптом наскочив на щось велике і м'яке, мов піногума. То було чиєсь черево! Величезне роздуте чоловіче пузо. Ми злякалися обоє — черево і я. Воно щось забурмотіло, а я здійняв такий лемент, що по всіх закутках покотилася гомінка лупа.
Першим з нас двох отямився я і чимдуж припустив геть, щоб товстун не встиг мене схопити. Та вій мене ніколи і не наздогнав би, його боятись було нічого. Гірше було з тими, що сиділи в тунелі і, мабуть, почули мій крик. Той крик мене видав.
І справді, як я й сподівався, за мить переді мною виросли три величезні тіні. Біля виходу рядком стояли якісь пляшки, виблискуючи в світлі їхніх ліхтарів. Тепер я збагнув, чого вони прийшли сюди. Це ж самогонники!
Вони, певно, злякалися не менше. Можливо, уздрівши мій незвичайний одяг, вони сприйняли мене за переодягненого поліцая. На мені усе ще висів піджак, з-під якого виднілися кальсони й великі обрізані чоботи. Капелюх з'їхав мені на очі і, якби не вуха, зліз би ще нижче; в руці я тримав Стаф-фанову валізку. Я відчував, як світло їхніх ліхтарів обмацувало все моє тіло.
— Привіт! — озвався один із них.— Стривай, що ти тут робиш?
Вони, мабуть, сподівалися взяти мене легко й без шуму. Дідька лисого!
Долі валялося декілька величезних залізних куль, які скидались на гарматні ядра. Я швидко нахилився, схопив одне з тих ядер і жбурнув туди, де рівненько вишикувалися пляшки. Дзінь! Трах! Бум! Вони розбилися з жахливим дзвоном, а мені здалося, що так само розбилося й моє життя. Я майже відчував, як ті маленькі гострі осколки боляче впивалися в тіло, ранили до самого серця. Я думав, що тими кулями назавжди розіб'ю все, що лякало, тривожило, сиротило мене. Насправді ж розбився я сам.
— .Ось вам! — вигукував я.— Ось вам зараз усім, геть усім дістанеться: Оскару, Єві і всій вашій компанії!.. Думаєте, легко мене взяти? Не вийде! Я ніколи не здамся!
Не знаю, чому я викрикував отаке. Не знаю, що зі мною сталося; а тільки не міг я більше боротися з тим, що сиділо в мені. Ридаючи, я пробіг повз них, а вони від подиву навіть не спробували схопити мене.
— Зажди, хлопче! — гукнув один із них.— Заспокойся! Вернись!
Але я щодуху мчав геть, біг, перестрибуючи через старі іржаві рейки, через колеса та поламані дошки, обминав вагонетки та великі котушки з-під кабелю, підфутболював цинкові відра, товк підошвами віконне скло, що колись повипа-дало на підлогу. Весь час мені здавалося, що ті злодюги ось-ось мене наздоженуть. Вони ввижалися в кожному стовпі, в кожній тіні. Я ніби відчував чиєсь гаряче дихання на своїй потилиці, чекав, коли цупкі пальці нарешті вп'ються у мене й покладуть край отій біганині.