— Будь ласка, отут! — Пес показав місце між відстовбурченими вухами, яке залюбки дозволяв почухати своїй дружині.
— І відколи? — спитав худющий.
— Уже три тижні,— збрехав пес.
— Нападами чи перманентно? — спитав нормальний.
— Нападами,— мовив пес, оскільки не знав, що означає "перманентно".
— У такому разі вам, любий мій, доведеться ще трохи побути тут,— мовив товстезний.
— Вам слід звернутися до фахівця з головного мозку,— порадив худющий.
— Але він, на жаль, у відпустці, повернеться лише наступного тижня,— повідомив нормальний.
Пес удав, ніби дуже журиться тим, що доведеться йому довше затриматися в лікарні.
— Не хнюптеся! — вигукнув товстезний і дав псові ляпанця по животі.
— Щонайбільше тиждень ще побудете тут,— потішив його худющий і смикнув за хвоста, щоб підбадьорити.
А нормальний узяв лікарняного аркуша й написав упоперек великими літерами: "Віднині нормальний стіл!"
Пес не стримався й на радощах усміхнувся. Це потішило лікарів, і вони похвалили пса. "Розсудливий, мислячий пес",— сказали вони. Такі пацієнти їм подобалися!
Віднині всі вади лікарняного життя для пса перестали існувати. Сіамська кішка давала йому вдосталь м'яса. Він міг спати, мріяти, скільки душа бажала. Щоранку сіамська кішка перестеляла його постіль, а по обіді до нього щодня приходили ведмідь із удовою Ольгою і приносили йому ковбасу "Екстру" чи "Салямі". Приносили й шоколад та кармельки.
У суботу вранці — пес саме ласував ковбасою, яку йому ведмідь приніс у п'ятницю,— двері відчинилися й до палати зайшли сіамська кішка та санітар кінь. Вони відкотили його ліжко вбік і вкотили до палати друге ліжко. У ліжку лежав кіт. Величезний чорнющий кіт.
— Щоб ми мали товариство,— мовила сіамська кішка — Лежати самотою мала втіха!
Проте пес не відчув задоволення від котового товариства, бо той тільки гучно хропів. Він ще перебував під наркозом. А коли прокинувся після наркозу, почав скиглити безперестанку:
— О Боже, о Боже, що ж мені тепер робити! О Боже, о Боже, що ж тепер буде, о Боже, о Боже, що ж мені тепер робити!
Аж до обіду пес слухав котяче скигління, а потім нахилився над котом і мовив:
— Вам нічого не треба робити, але слід перестати скиглити!
— Легко вам говорити,— застогнав кіт.— Ох, якби ви знали, ох, якби ви знали!
— То вилийте своє горе,— порадив пес.
— Маю величезну проблему,— застогнав кіт.— А все через жовчний міхур. Я не можу їсти жирного м'яса. А пісне надто дороге для мене. Тож мушу купувати жирне. А від нього в мене постійні напади
жовчі. Найчастіше я лікую їх, і непогано, чаєм із жерухи. Але сьогодні з самого ранку напад жовчі в мене стався в супермаркеті. Я впав коло полиць із тунцевими консервами. Приїхала карета швидкої допомоги, й мене доправили сюди.
— Не хвилюйтеся, тут помирати не обов'язково,— заспокоїв його пес, адже він гадав, що в кота проблема така сама, як і в нього була тоді, коли його привезли до лікарні.
— Не про це йдеться,— застогнав кіт.
— А що ж вас так непокоїть? — спитав кіт.
— Моя проблема лишилася вдома,— застогнав кіт.— Це — мої діти, вони там самісінькі! — Кіт утер з очей сльози — Знаєте,— провадив він далі,— адже кіт загалом не дуже цікавиться сімейним життям. Кіт не має звички жити з однією дружиною. Кіт має звичку любити багатьох кішок. Потім кішки народжують малят і доглядають їх, поки ті виростуть.
— Мені це відомо,— сказав пес.
— Але рік тому,— застогнав кіт і знову утер з очей сльози,— виник отой кошачий рух. Кішки на нас злі. Вони хочуть рівних прав із котами. Рівних прав та рівних обов'язків вимагають вони.
— Якоюсь мірою з ними можна погодитися,— мовив пес.
— От і я погодився,— застогнав кіт,— І заявив, що вже цієї весни почну доглядати малят. Щоб їхні матері могли пожити для себе. Я не ухиляюся від своїх батьківських обов'язків! Повірте!
— Це дуже мило з вашого боку,— мовив пес.
— Але тепер я лежу тут у ліжку,— застогнав кіт,— і мене щойно оперували, мій живіт перебинтований, а мої бідолашні малята очі виплакали, не відаючи, де застряг їхній татко; їм нічого їсти, і ніхто не розкаже їм казочку на добраніч, і ніхто їх не заспокоїть, коли вони злякаються вночі.
— Чи є у вас родичі? — запитав пес— Батько, брат, дядько, сестра, тітка чи бабуся, які б допомогли вам?
— Є, й пребагато,— застогнав кіт — Та вони нічого не тямлять у родинних стосунках. Проходячи повз мене, вони навіть не пізнають мене! О ні,— заридав кіт,— моїх бідолашних малят заберуть до котячого притулку! О Боже, що ж мені діяти?
Кіт жалібно плакав, а що пес мав і так надто вразливе серце, то ридання кота-батька розчулило його майже до сліз. На щастя, у пса було не тільки вразливе серце, а й добрий розум, який міг обдумувати складні проблеми. "Якось дивно виходить,— подумав він — Тут мені валятися й безпечно, і любо. Але ж я помандрував у далекий-широкий світ, щоб комусь знадобитися!"
— Коте,— сказав пес,— поки ти оклигаєш, я доглядатиму твоїх дітей. —1 підвівся з ліжка. — Де ти мешкаєш? — спитав він.
Ют перестав ридати.
— Але мої діти бояться псів,— сказав він.
4 — 5-2095
49
— Цього пережитку вони швидко позбудуться,— заспокоїв його пес— Я певен!
Він висловив це дуже переконливо, хоч сам аж ніяк не почувався цілковито впевненим. Досі молоді коти завжди кидалися від нього навтікача.
Кіт знов витер сльози.
— Я мешкаю по вулиці Лучників, сім,— сказав він.— На четвертому поверсі. Власне, на самісінькому горищі.
— Дай мені ключа від квартири,— звелів пес.
— Ключа, на жаль, у мене нема,— мовив кіт.— Я свою квартиру насправді не винаймав, я просто вселився в неї — Він видавив на вустах усміх — Захопив горище — це так, здається, називається.
— Отже, двері на горище не замкнені? — спитав пес.
— Ні, друже мій,— відповів кіт — Тобі треба вийти крізь вікно на сходах третього поверху. Воно майже поряд з балконом на кухню. Ти плигнеш на балкон. А звідти плигнеш на ринву й по ній видряпаєшся на дах і опинишся якраз біля слухового вікна. Я певен, тобі зробити це буде завиграшки.
Пес від ляку мало не втратив мови, проте він мужньо всміхнувся до кота, подав йому на прощання лапу й подумав: "Якось уже впораюся!"
— Заздалегідь щиро дякую,— мовив розчулений кіт — Ти й справді найдобріший у світі пес.