Коли пес підвів очі від мапи, перед ним стояли Кармен-Анна з першого ряду і Лоліта-Єва з третього.
— Як ви тут опинилися? — сполошився пес.
— Ми дочки господаря готелю,— сказала Кармен-Анна, а Лоліта-Єва додала:
— Час іти, пане вчителю, вже восьма година!
— Біжіть, я зараз! — мовив пес. Він почервонів, бо йому було соромно за свою брехню. Але діти цього не помітили, адже його обличчя було вкрите шерстю.
— Поки ви не в школі,— зауважила Лоліта-Єва,— ми не спізнимося!
— Я вас пережену,— сказав пес— Я швидше бігаю.
— Навряд! — засумнівалася Лоліта-Єва.— Ми тут бігаємо найшвидше. Нас не пережене ніхто!
Господар готелю гукнув з-за шинквасу:
— Це правда! Меткіших за них немає, пане вчителю. Мої дочки переженуть вас!
Пес зрозумів: йому не вдасться викрутитись! Він витер рота й підвівся. "Доведеться ще один шкільний день відпрацювати",— подумав він. Але краще побути чотири години вчителем, ніж чотири місяці арештантом!
(Адже пес уже двічі порушив закон. Першого разу, коли заліз у школу, а вдруге, коли став за вчителя. Незаконне виконання функцій посадової особи, оцінив він).
Пес побіг із дочками господаря готелю до школи. Хоча на фініші він рвонув щосили, Кармен-Анна і Лоліта-Єва добігли до шкільної брами з випередженням на три його довжини. Коло брами стояв ведмідь і розмахував якимсь листом.
— Колего, подивіться-но сюди,— вигукнув він — В управлінні шкіл панує безлад — І тицьнув листа псові під ніс.
Пес прочитав: "...лише за три тижні, на жаль, зможемо прислати вам учителя на заміну..."
— Один відділ не знає, що робить інший! — вигукнув ведмідь.-Вони присилають учителя і водночас пишуть, що не можуть його прислати!
Пес зрадів, коли задзеленчав дзвоник. Можна було мерщій піти до свого класу, щоб не обговорювати з ведмедем листа.
— Сьогодні,— сказав він дітям,— ми писатимемо твір. Ті, хто вже вміє писати, писатимуть його; хто ще не вміє писати, розкажуть його мені.
— На яку тему? — спитала Дезіре-Роза.
— Скажімо, про щось супернезвичайне,— мовив пес— Що ви пережили останнім часом супернезвичайне?
Кармен-Анна вигукнула:
— Змагання сьогодні вранці! Петер-Ігнац вигукнув:
— Купування вишень учора перед обідом!
— А ще що? — Пес був трохи розчарований.
Діти сказали, що вони сьогодні, на жаль, не зазнали ще чогось су-пернезвичайного. їхнє життя зазвичай нудне. Тут мало буває незвичайного.
Пес замислився.
— Тоді треба нам,— сказав він,— пережити щось супернезвичайне, щоб потім написати про це твір. А що може бути супернезвичайним?
— Політ на Місяць! — вигукнув один хлопчина.
— На жаль, нас не візьмуть,— мовив пес
— То ми спіймаємо грабіжників банку! — вигукнув якийсь малюк.
— Так швидко ми їх не знайдемо,— сказав пес. —То шукатимемо скарб! — вигукнув інший малюк.
— Де? — спитав пес.
— А я не знаю,— відповів малюк.
— На жаль, я також,— мовив пес.
— Ми зустрінемо привида! — вигукнув третій малюк.
— Так, так! — загукали діти — Привид — це супернезвичайно!
— Гаразд,— погодився пес— Зустрінемо привида. Ану ж він мешкає у шкільному підвалі!
Пес повів дітей із класу. Тихо, навшпиньках спускалися вони сходами. Коли всі діти зібралися в підвалі, пес вимкнув світло, адже привиди розмовляють тільки, коли темно.
— Дорогий привиде, вибачте, що ми порушуємо ваш денний спокій,— пробубонів пес у темряву.
Потім пес тихенько заскімлив. Потім пес пробубонів:
— Мої учні хочуть познайомитися з вами! Потім пес знову заскімлив.
Потім пес пробубонів:
— Якщо ви тільки скімлите, ми вас не розуміємо!
— Вибачте,— мовив пес пронизливо тужливим голосом,— у своїй самотності я відвик говорити!
Пес пробубонів:
— Навіщо вам цей підвал? Ідіть до нас нагору й матимете товариство!
Пес заскімлив:
— Привиди не живуть при світлі! Пес пробубонів:
— Що ви за привид? Пес заскімлив:
— На жаль, я забув! Пес пробубонів:
— Можливо, ми вас визволимо? Пес заскімлив:
— Ох, це було б чудово! Пес пробубонів:
— Що нам треба зробити? Пес заскімлиив:
— На жаль, я це також забув!
Діти слухали затамувавши подих, але псу його діалог поволі став набридати. Він пробубонів:
— Ну, гаразд! Якщо ви все забули, тоді ми не зможемо вам допомогти! Бувайте!
Діти запротестували.
Привид розчулив їх. їм захотілось будь-що його визволити.
"Як нам,— подумки запитав пес себе,— визволити привида, якого взагалі не існує?" Коли він сушив над цим голову, велика муха, заблукавши в підвалі, продзижчала довкола його вух. Спритний мухолов, пес тут же хвацько спіймав набридливу муху на своєму вусі. Затиснувши її в кулаці, він ураз дещо зметикував.
— Привиде,— пробубонів він,— ми не зможемо тебе визволити, бо ти, йолопе, геть забув, яке на тобі лежить прокляття. Але ми обернемо тебе на когось іншого. Скажімо, на велику муху. А в подобі мухи ти вже не боятимешся денного світла й літатимеш собі скрізь по світі. Згода?
— Це було б супернезвичайно,— заскімлив пес.
— Тоді ми прокажемо закляття,— пробубонів пес і почав:
— Привиди бідні, безликі, Оберніться на мухи великі. З темряви, бруду й ганчір'я Летіть в золоте надвечір'я, І будете сонцю радіти, Як квіти, як діти!
Діти повторювали за псом усі рядки, пес махнув правою лапою, ніби "визволяв" скиглія, і знову ввімкнув підвальне світло.
— Де муха?! — загукали діти.
Пес показав їм свого правого переднього кулака. Діти прикладали вуха до кулака, вони чули дзижчання й гудіння мухи і були щасливі.
Пес повернувся з дітьми до класу. Він став біля вчительського столу і розтулив кулака. Велика муха злетіла вгору, тричі покружляла довкола люстри й вилетіла у вікно.
— Супернезвичайно! — загукали діти.
Більші учні сіли й написали твір під назвою: "Як ми обернули привида на муху".
Малі оточили пса й оповіли йому історію про муху-привида.
Десятеро дітей розповідали псові історію, і всі десятеро присягалися на чім світ, що бачили привида. Він був величезний, запевняли вони, і неймовірно товстий. Ще й блищав, як цитриновий пудинг.
Пес хотів тишком-нишком піти собі своєю дорогою саме в обідню пору, після уроків. Але ж він пообіцяв дітям прочитати їхні твори і під кожним поставити велику червону одиницю1, тому хутенько повернувся до готелю, позичив у господаря червону кулькову ручку, сів у своїй кімнаті й заходився читати твори й малювати