— І звідки ти все знаєш?!
— Бо ми все межи людей товчемося! А люди завжди щось розкажуть!
— Слухай! А можна порося навчити? Ну, щоб воно, як ото коза, танцювало?
— Що порося? От кота важко навчити. У мене є кіт. Муркіт. На гуслях грає! Бере отако пазурами і струни щипле! Ото штука!
— А моє порося, Ходу, можна привести до тебе, щоб ти навчив?
— Можна… Тільки що ти мені даси?
— Ножа! — і Півник висмикнув лезо із піхов.
— Давай ножа і завтра приходь
— Е, ні! Спочатку навчи.
— Ну, тоді приходь завтра зранку, тільки не годуй від ночі і тримай на прив’язі. Ми отамо живемо, за тим пакіллям. усім родом… Тебе як звати?
— Півником! А тебе?
— Лютом мене звати… Дивись, дивись! — зашепотів маленький лицедій. — Гречин пішов на Оболонь до конярів. Вони там вночі збираються — в кості грають, вино-мед п’ють. До них туди і чужі жінки бігають на гульбища…
По соснових болонках хідника легко крокував ставний Гречин. Бурякове корзно на лівому плечі. Кий з бронзовою рукояттю заклав за плечі.
Десь на сусідній вулиці наче срібний дзвін бамкав до вечірньої служби.
— У них, знаєш, найбільший дзвін на Подолі. Завбільшки із цебро! — пояснив Лют.
Тут виступив із дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дівка щось несла у фартушині.
Лют підморгнув Півникові і, схопивши важку торбу на плече, а козу за повідець, поспішив за дорослими. А в заїзді все тнула весела музика. Небавом і дядько Півень з’явився у дверях. Зразу коня за вузду, і швидко потяг із двору
Хрестячись після кожного перебору дзвонів, просто біг до Верхнього Міста.
Малий, озираючись на всі боки, загикуючись від хвилювання, виклав усі новини, і навіть про кота, що на гуслях грає.
Дядько спинився за зворотом, під урвищем, і наказав повторити все. Потім ще раз.
Нічого не відказав і знов потяг коня нагору. Вже перед ворітьми відв’язав капшук і видобув другий золотник,
— Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника і скажи: "Найми, господине, робітника на заміну моєму дядьку Півню".
— Та за нього можна дюжину найняти!… Я рахував!…
— Не перебивай! Тобі б тільки все рахувати та міряти. Сам ти забери своє порося та Реп’яха, та йди на Поділ до хазяїна берлини…
— Тої, що сіла на мілину?
— Ага! Слухай уважно — попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нічого не кажи. А йому поясни так: дядько кудись подався, а боярські люди хотять тебе продати в неволю…
— Хіба таке може бути?! — затремтів хлопчик.
— Все може бути. Підлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись із ним на лодії до Іскоростеня. Там на ярмарку питай людей із нашого краю. Когось обов’язково знайдеш. Ось тобі три ногати. Тільки не марнуй гроші! Чуєш?!! Поспішай! Чуєш?!!
— А ти? Я з тобою! Я допоможу!…
— Зараз головосік буде! А до того я слід гнатиму. Це тобі не під силу. Заважатимеш… Іди з Богом!…
Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бігцем назад на Поділ.
Півник усе зробив, як наказав дядько: огиря лишив у городника і віддав золотого на робітника, а Ходу і Реп’яха забрав із робочого подвір’я.
Геть під ніч дістався Півник на Поділ і наскочив на довгий хід. Було їх може з дюжину, скоморохів. Жінок, дівчат, хлопців і чоловіків. Навіть дід старий з гуслями дибав. Вели козу і ведмедя. Попереду з ліхтарем глиняним — здоровий молодик. У кінці ходу виступав кароокий Лют. І теж ніс ліхтар на довгім дерев’янім держаку.
— Гей, Півнику! — першим примітив знайомого малий скоморох. — Йдемо забавляти гостей-купців до іллінського заїзду. Ходімо!
— А старші що?
— Нічого! Пішли! Я тебе запрошую!
Та все ж перебіг наперед і спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв — нехай іде.
Півник, притримуючи на повідцях невгамовного Ходу та похмурого Реп’яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подільськими вулицями.
Цілу ніч вони пробули у найбагатшім заїзді подільськім, біля Іллінської церкви.
Півник нічого сам не робив, і звірі його нічого не робили, а проте йому вдалося пригоститись і горіхами, і фігами, і калачами, і коржами… І ще чого тільки не покуштував із пундиків хлопчина!
А скільки всього побачив та почув! Особливо ж його вразили двоє скоморохів — той перший силач, що з ліхтарем був, і старезний дідусь-гусляр. Молодому для вправи натягли міцну линву між горищем комори та конюшні. І він пройшов по линві туди й назад.
А дід співав під гуслі про походи Ігоря на греків, про смерть віщого Олега, про хлопця-отрока, що здурив печенігів і визволив киян.
А коли всі стомлені нічною веремією вертались на світанку додому, то Півник не йшов, а, здавалось, танцював, і радість і бадьорість тримали його в силі.
І так йому хотілося стати вправним і сміливим скоморохом, що може по линві ходити і мечами жонглювати, і хотілося побачити Царгород золотий, і хотілося чужі мови знати, як славний київський отрок.
Він зовсім не бачив, які стомлені, підупалі духом лицедії. Він чув, що вони говорять, і зовсім не брав собі в голову, що господар пожадливий, і що його челядники все за ними назирали, щоб вони чого не поцупили, а заплатили їм удвічі менше, ніж було обіцяно.
Півник мовчав, а душа його співала від радості. Та ще здоровенний медовий пряник за пазухою переконливо свідчив, що життя веселе та щедре. А ведмідь, що поруч тріскотів пазурями по хіднику, стверджував ніби воно до всього ще й казкове!
Як прийшли додому, то просто попадали на лавки та піл і спали до полудня.
Крім старого гусляра, Півника та його звірят, що шастали подвір’ям і все обнюхували, досліджували.
Побачивши, що Півник не лягає спати, гусляр попрохав допомогти. Поклав розбовтані, розладнані гуслі собі на коліна, а Півника поставив при справних. І сказав вдаряти по струнах. А сам під ті звуки підстроював розладнані. Ударить кілька разів по своїх гуслях старий, прислухається, а тоді просить малого Півника повторити те ж саме на добрих гуслях. І нічого, до ладу виходило.
Так вони чимало часу на гуслі витратили, поки старий сказав:
— З тебе добрий помічник. Пішли, пообідаємо, ми добре попрацювали.
Коли вони ласували купецькими пирогами, пробудились Лют і канатоходець, і зразу ж до столу.
Канатоходець, він ще й з мечем танцював, невдоволено зауважив старому.