— Бачив?! — піднісши вгору правицю, завзято виголосив Півень. — То ж бо й воно!
І так само швидко покрокував, ведучи коня за вузду.
— Куди ми?
— Тьху на тебе! Наврочиш мені все діло своїми "кудиками"! — злостився Півень на малого.
Десь неподалік вдарили в бубон і засвистіли кугички. Опинились просто в широко розчиненій брамі заїзду. Під стіною заїзду з’юрмився натовп. Вибухав реготом, вигуками, плесканням в долоні.
— Дядьку, можна я подивлюсь?
— Іди та не барись! Бо мені…, — не доказав дядько.
Малий і не озирнувся туди, куди дивився дядько Півень. Хлопчина з великою напругою продерся крізь тісне коло людей і ледь не викотився на майданчик, де відбувалося дійство.
Дівка з розфарбованим лицем щосили дмухала в кугички, а літній здоровань похмуро товк билом у бубон і щосили тупав ногою.
Під голосну музику танцювало двоє — коза та хлопчик. Тільки коза підстрибувала на задніх ногах, а хлопчик, вдягши на руки постоли, танцював догори ногами.
"От би мені так із Ходою навчитись!", — із заздрістю подумав хлопчик.
І тут його штовхнули, і він, щоб утриматись, прихопив когось за плахту.
— Ану не шарпайся! — Долинув згори знайомий дівочий голос.
Півник задер обличчя — над ним височіла дебела перевізникова донька. А її прихопив правицею нічний гонець. А лівицею він обхопив служницю. Так, служницю городника. І всі троє підпилі.
"Невже вона така п’яна, що не пізнала мене?", — з тривогою подумав хлопчина. І став прислухатись до того, що шепотів гонець дівкам.
Тільки зрозумів, що щось сороміцьке. Вони йому нічого не відповідали, хихикали та попискували, коли він засильно лапав їх.
"У городі все не так, як у нас!", — вирішив Півник і хотів знов дивитись на чудасію, як почув той голос, який купальської ночі керував татями.
Малий вивернувся, щоб бачити того…
— Чуєш, Волосе! — шепотів у потилицю княжому гонцеві ставний чорновидий молодик. — Дурник у заїзді із своїм стрибунцем…
— На те він і дурник, щоб сюди припертися із стрибунцем, — не обертаючись, відповів гонець, ще міцніше торсаючи дівок.
— Тю на тебе, ребра зламаєш! — засичала служниця.
— То йди до Гречина, може, ти йому миліша за коняку! — прошепотів гонець, торкаючись пухнатими вусами палаючого дівочого вуха.
Дівка приснула, але не відповіла.
— Скажи Зоряні, нехай почастує…, — шепотів чорновидий.
— Не тре, — вперше обернувся гонець. — Стрибунець примітний. Сьогодні взяв йому три сонечка на Бабинім! Поведеш крізь браму — примітять зразу. Сам нехай виведе…
— Довго чекати… А гості скоро підуть до… Хто тоді візьме?… Не перефарбуєш…
— Поговоримо ввечері, там, де завжди. А зараз — згинь!
І дійсно, Гречин за мить наче крізь землю провалився, хоча ось тут стояв.
Дядько Півень вхопив за комір небожа.
— Оце так недовго?!
— Дядьку! Тут така таємниця! Я тобі скажу!…
— Т-с-с-с! Що тут у нього із суглобами? — голосно проказав дядько і присів до жеребцевих копит. — Говори пошепки.
— Дядьку! Тільки-но був отой! Вони із княжим гонцем зговорювались проти тебе… —
— Звідки знаєш, що про мене?
— Вони золотники сонечками називали, а жеребця — стрибунцем. І хотів Гречин, щоб Зоряна почастувала тебе, тобто підпоїла…
— У-у! — захрипів Півень і аж зблід. — Ти… лишайся при… коневі… Я піду меду вип’ю та подумаю.
Тільки дядько зник у дверях заїзду, він видерся на коня, і йому тепер через голови глядачів було добре видно лицедіїв.
Хлопчик стояв у розмальованої дівки на плечах і жонглював трьома редьками, а дівка трьома захалявниками. Нищівні леза миготіли в повітрі і зблискували на сонці сліпучими спалахами.
Ось хлопчина впустив одну редьку, і вона в повітрі накололась на вістря ножа. За тим друга і третя.
Всі загукали, заплескали.
Хлопчик скочив на землю і, втираючи рясний піт із засмаглого чола, почав з тацею обходити глядачів.
Поки одні щось подавали, інші тим часом швиденько відступали, ніби й не вони тільки-но голосно захоплювались спритними скоморохами.
Півник теж не став розсиджуватись на коні, а скочив на землю.
Натовп розпорошився, і під стіною на колоді лишився сидіти хлопчик-лицедій поруч великої торби. Коза намагалась встромити морду в торбу, а хлопчик її відштовхував.
— Ти звідки? — спитав Півника, надкусуючи пишний калач.
— Звідтіля! — махнув Півник на Верхнє Місто.
— Не бреши, ти не киянин!
— Та хіба я брешу? Я з Нижньої Рудниці. Ми до граду прийшли на княжий урок.
— То ви княжі холопи?
— Ні. Дядько боржник боярина Судомира. А всі ми вільні ратаї. То він один такий…
— А кінь не ваший? Боярський? — спитав малий лицедій, відломлюючи шмат калача і подаючи Півникові.
— Дякую красно! То дядько печеніга полонив на Росі, а огиря забрав собі. Він сьогодні на Бабинім Торжку виграв три володимирових златники! — похвалився Півник, заковтуючи смачний калач.
— Дивіться, щоб таті його не звели!
— Чого мають звести?
— Бо де хороші коні, зразу ж там Гречин з’являється. А сьогодні ось тут вигулькнув. Сам бачив.
— Який він із себе, той Гречин? — схитрував Півник.
— Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дівки просто сохнуть. А йому тільки коні. Він їх міняє, продає. Кажуть, що він всяку татьбу на коней направляє. Але поки що його ніхто не зловив. Спритний, гадюка…
— А він справді Гречин? Чи так назвали, бо він на гречина схожий? — спитав Півник.
— Бо він байстрюк, — малий лицедій відштовхнув козу від торби і, озирнувшись, наблизив лице до Півника. — І кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.
— Якого Анастаса? — так само тихо спитав Півник.
— Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привіз і поставив головним при Десятинній церкві. А хто головний у Десятинній — той головний над усіма. Той Анастас був найбагатший на Русі. Із золотих мисок їв і з кришталевих келихів мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потім ляхи добули Київ, а Ярослав утік до Новгорода. Тоді зразу той Анастас перекинувся до короля ляхів Болеслава і його зятя, окаянного Святополка. Потім кияни і проста чадь по всій Русі піднялись проти ляхів. Стало їм непереливки, Вони похапали великий-превеликий полон і всякого добра нашого і чкурнули у свої землі. І хитрий Анастас, загарбавши скарби Ярослава, теж із ними дременув. Сам чув — люди старші говорили, що й Гречин із ляхами побіг, а потім повернувся. Княжі слуги його мордували, щоб вивідати в нього про Анастаса. Та він затявся на своєму, що нічого про Анастаса не знає, і ніби Анастас йому навіть не батько. Ніби його батько — то слуга Анастаса…