Після вечері Півень зробив на свіжо обтесаному стовпові, що підпирав сволок, засічки сокирою, а на держаку сокири карби ножем поробив. Це він так "записав" виконану за день роботу.
Як і першої ночі, дядько і Будий були надворі, біля коней, а небіж спав разом з усіма в істобці.
Малий швидко заснув, але коли його поторсали із словами: "Ану перевір, чи спить вишкрябок?" — він прокинувся і не спав більше.
— Та спить… — зашепотіли десь поруч у темряві.
— Лютує цей боярський пес… Карби карбує на стовпові. Треба порізати їх усі…
— У нього реза й на сокирі. Не тре… Дарма тільки роздрочиш псюгу… патлача…
— Бач, розпустив патли, коси заплів, як вояка князя Мала… А такий же раб, холоп, як і ми…
— Е, брате, — озвався хтось. — Він не такий, як і ми. Він лише боржник. Відробить своє і вільний птах — лети, куди хочеш!
— Ото він нашими шиями своє ярмо відкупає!
— Не кажіть, брате, — голос старого Тальця. — Ви самі бачили, як він сьогодні плинфу вантажив, на верхи тягав.
— Тю на нього, на навіженого! Пнеться перед городником та перед майстрами, може помітять та похвалять!
— Він не для похвальби пнеться…
Малий зачаїв подих — це говорив Лях.
— …він пнеться, щоб його помітили і до себе взяли, щоб до них прирівнятися…
— Хе-хе! Далеко куцому до зайця…
— Ні! Цей виб’ється нагору. Де на своєму череві проповзе, де на ваших горбах виїде,… — сказав Лях і замовчав. І більше ні слова.
Інші робітники ще за щось лаяли дядька, але останні слова, що чув крізь сон малий, були слова Будого:
— Набридло мені коржі пекти. Піду до городникової служниці, попрошу ковша закваски. І випечу добрий хліб житній.
Та наступного дня, ще на самім світанку приїхав верхи городник і загадав усім поспішати на Поділ та вантажити перепалений вапняк і возити до будови Софії.
І цілий день Півник був сам на господарстві.
Навіть кашу зварив.
Хоч була каша недосолена і вугілля в неї чимало налетіло, їли всі з насолодою і мовчки. Один тільки Будий невдоволено зауважив.
— Вугілля забагато в цьому вареві.
— А тебе ніхто не примушує їсти вугіль! — гостро зауважив дядько Півень, кліпаючи запаленими червоними повіками. — Замочуй ячмінь на кашу. Грибів не жалій. Вранці сходи до городника. Його ключниця тобі дасть закваску на хліб. Завтра божий день — неділя. Праці не буде. Тільки коней поженете на Либідь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лівому березі Либеді. А Лях і Німець підуть до городника на подвір’я і сидітимуть у нього в колодках…
Всі застигли, просто отетеріли.
Першим підняв голос Талець.
— Півню! Ти… ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сиділи!
— У боярина добрі ловчі пси і воїни є, вірні холопи є. Пущі древлянські, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От і вся моя челядь. Як підуть бранці і сховаються в земляків та знайомих. Бо вони собі зажили приятелів за окаянного Святополка. І тоді мені всі дні з вами з рабського корита сьорбати і боярську руку лизати?! Не тому я вірно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Відроблю йому борг і тоді всі ви хоч в ірій летіть, як крила маєте. І пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозуміли?! — гостро спитав у Ляха і Німця.
Ті закивали. Німець покірно, показуючи всім видом, що розуміє обставини і жорстокий наказ. А Лях хоч і кивав, та не стримався.
— Ти єсть жорстокий кат!
— Не гніви мене, Ляше! Не з охоти давлю тебе. То моїми руками боярин тебе держить!…
Малий прокинувся, бо відчув, що дядько Півень дивиться на нього. Він розкліпив повіки — дійсно, в розчинених дверях стояв дядько і пронизливо дивився на хлопчика.
Поки Будий варив кашу, дядько і небіж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либеді. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.
З кущів вербових, з тернових заростей на пагорбах солов’їна пісня била, тьохкала, аж в голові наморочилось.
Десь із заростей болотних прорізався ніжний голос очеретянки, і здалеку неслось настирливе теркотіння деркачика.
Дядько Півень утер тіло і лице довгим рушником, потім обтер тремтячого небожа.
— Спат-ти х-х-хочеться! — цокотів зубами хлопчик.
А дядько мовчки натягував свіжу, вишивану червоним сорочку.
Із комірчини, з-під рибальських снастей дядько витяг свої припаси — два глеки меду, голову воску і ще щось в м’якому липовому кошелі. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв і малому не дозволив, а тільки воду пив, поки всі снідали. Потім він кивнув Ляхові й Німцеві, і вони вийшли з-за столу.
Залога при брамі здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинців з рогатиною і сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.
Лишивши полонених і зброю в городника, дядько і небіж крокували неквапно хідниками Верхнього Міста. Вулиці були рівні та вузькі, мощені дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани соснові й березові, дубові та кленові.
Проте не на всіх подвір’ях чулось життя, не над усіма мовницями та істобками вились дими. Раз по раз розписані, оздоблені і різьбою, і фарбою будівлі мали закриті дошками віконниці, а перед ворітьми на стежці пробивався пухнастий спориш.
— Дядьку! Чого ці двори мертві? У Києві пошесть була?!
— Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тікав із окаянним Святополком із Києва, забрав собі полон не смердів простих, а ти-ся-чу київських бо-яр! Тепер вони далеко в полоні сидять!
— А де ж їх тут тисяча назбиралася? — малий аж спинився і рота розкрив.
— Ну? Чого спинився? Ми до заутрені йдемо — там їх і побачиш.
Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих паколів визирали рожево-сірі та рожево-білі мури, виведені на людський зріст.
Дядько притишив кроки і не стримався.
— Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах… Бачиш, як би білий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно ще не вигасилось і туди в яму щось живе кинути, то вапно його з’їсть, розчинить і сліду не лишиться.
— І від кісток нічого?!
— І від кісток! — Ствердив дядько…
Вони вийшли до брами Володимирового Міста якось несподівано. Звернули в завулок ліворуч і зразу перед брамою мурованою з каменю і цегли-плинфи, затинькованою і побіленою якоюсь аж наче рожевою крейдою. Та й розписаною дивними визерунками різного зілля понад самими стулками воріт.