— Таж коли вони так нагло при нас спалахують,— відповіла Катаріна,— то де вже сподіватися, щоб ми думали й балакали про щось інше! Я з вами згодна, батьку: цей хоробрий громадянин Перта — один із найдобріших людей, які тільки живуть у нашому місті, і він радше обійде черв'яка десятою дорогою, ніж наступить на нього, а зумисне вбити павука йому так само огидно, як родичеві світлої пам'яті короля Роберта !, і останнього разу, перед своїм від'їздом, він побився з чотирма різниками, захищаючи бідолашного мастифа 3, що нібито в чомусь провинився на бойні і його хотіли порішити, а потім Генрі сам ледве уник долі того дворняги, якого боронив. Я визнаю також, що бідняк ніколи не пройде повз дім багатого зброяра, не діставши чогось поїсти й милостиню. Та що з того, коли його меч водночас пускав по світу стільки ж голодних сиріт і згорьованих вдів, скільки їх обдаровує його гамаііець?
— Ох ні, Катаріно, спершу послухай, що скаже батько, а вже тоді нападай на мого товариша з докорами. Бо вони в тебе наче й розумні, однак насправді не в'яжуться ні з чим, що ми бачимо й чуємо довкола. На що ж,— провадив рукавичник,— так залюбки збираються подивитись король зі своїм двором, наші рицарі й дами, навіть наші абати, ченці і священики? Хіба не на благородні подвиги, ла поєдинки відважних рицарів на арені турніру? Хіба не милуються вони тим, як зброєю і кровопролиттям люди добувають собі честь і славу? Чим же різниться те, що робить Генрі Гоу серед своїх, від вчинків тих бундючних вельмож? Чи коли-небудь хто чув, щоб він пускав у діло своє вміння і силу комусь на зло чи на кривду? Зате хто не знає, скільки разів він вдавався до них, виступаючи за благо і честь рідного міста? І чи не краще тобі, єдиній з-поміж усіх жінок, прийняти ту шанобу й славу, якими тебе вшанувало таке вірне серце й така міцна рука, назвавшись твоїм лицарем? Що вельможні дами
1 Якось у тяжку пору свого життя Брюс 2 спостерігав за павуком, що повне над його ліжком, уперто намагаючись з'єднати павутину, яка обривалася. Зрештою павук таки домігся свого, і Брюс побачив у цьому добре передвістя, що підохочувало його наполегливо, попри всі зрадливості долі, йти до мети. Згодом усі, хто носив ім'я Брюса або в чиїх жилах текла кров Роберта Доброго, скривдити павука вважали мерзенним злочином (прим. авт.).
2 Роберт Брюс (1274—1329) — національний герой Шотландії. В 1306р. Р. Брюс скинув англійське панування і зійшов на шотландський трон, прийнявши ім'я Роберта Першого (Роберт Добрий).
3 Мастиф — англійський дог.
цінують найвище, як не звагу своїх лицарів? І чи найхоробріший муж у Шотландії здійснив більше славних вчинків, ніж мій відважний син Генрі, хоч він і не високого коліна? Хіба його не знають у Гірській Країні і в Низовині як найкращого зброяра, що коли-небудь кував меча, і найдоблеснішого воїна, що коли-небудь виймав його з піхов?
— Любий мій тату,— відповіла Катаріна,— якщо дозволите дочці сказати, то ви самі собі суперечите. Подякуймо господові та його добрим святим, що ми — люди мирного життя і що на нас і не дивляться ті, кого високе походження та пиха штовхають шукати славу в жорстоких і кривавих діяннях, які у вельможних і бундючних людей називаються лицарськими вчинками. Адже ваша мудрість визнає, що нам безглуздо було б убиратися в їхні розкішні пера та блискучі шати — навіщо ж нам наслідувати їхні пишні вади? Навіщо нам переймати їхню холодну гордовитість і нещадну жорстокість? Адже для них убивство — не тільки забава, але й привід для марнолюбного тріумфу. Нехай ті, хто народжений для цієї кривавої честі, пишаються нею і втішаються... А нам, хто не бере участі в тому кроволитті, краще годилося б співчувати жертвам. Радіймо, що ми — невисокого роду, це рятує нас від спокуси... Та простіть мене, батьку, коли я переступила свій доччин обов'язок і насмілилась суперечити вашим поглядам, які поділяє так багато людей.
— Ні, дівчинко, ти для мене надто велемовна,— сказав батько, трохи роздратований.— Я всього лиш бідний ремісник і тільки й умію, що розпізнати, де рукавичка на ліву руку, а де — на праву. Та коли хочеш, щоб я тобі простив, скажи що-небудь утішне моєму бідному Генрі. Бачиш, який він сидить розгублений і пригнічений після докорів, що ти висипала на його голову. Він, для кого звук сурми завжди лунав як запрошення на свято, убитий свистом дитячої пискавки.
Зброяр і справді, слухаючи, як кохана в такому невигідному світлі змальовує його вдачу, згорнув руки на столі, поклав на них голову й сидів з виглядом глибоко пригніченим, майже розпачливим.
— Я б хотіла, любий тату, щоб провидіння додало мені снаги втішити Генрі, не зрадивши тої святої правди, про яку я щойно вам казала. І я можу — ні, я повинна це зробити,— казала дівчина далі, і голос її лунав так палко й щиро, а вид її світився такою незвичайною красою, що здавалося, ніби цієї хвилини на неї зійшло натхнення.— Правду небесну,— врочисто провадила Катаріна,— не дано об'являти вустами смертного, надто ж такого кволого. Одначе ці вуста мають право, оголошуючи присуд, провіщати милосердя. Устань, Генрі, піднесися духом, о благородний, добрий і великодушний, хоч і тяжко заблудлий чоловічеі
Твої вади — це вади нашого жорстокого й немилосердного часу, а твої чесноти належать тобі самому.
Промовляючи так, Катаріна взяла коваля за руку й вивільнила її з-під його голови. І хоч яке легеньке було те зусилля, Генрі не міг йому опинатися. Дівчина примусила коваля підвести до неї мужнє його обличчя, і в" чоловічих очах стояли сльози, викликані не тільки її докорами, а й іншими почуттями.
— Не плач,— сказала Катаріна.— Або ні, краще поплач... Але плач, як ті, хто має надію. Зречися двох гріхів — гордині й гніву, яким ти так легко піддаєшся... Відкинь від себе оту ненависну зброю — ти надто легко впадаєш у фатальну спокусу скористатись мечем для вбивства.
— Ви марно мені це кажете, Катаріно,— відповів Генрі.— Я, правда, можу піти в ченці й сховатися від цього світу. Та поки я в ньому живу, я повинен думати про своє ремесло. І коли вже я кую зброю та бойові обладунки для інших, то мені несила й самому стриматися від спокуси ними скористатись. Ви б мені так не дорікали, коли б розуміли, як нерозривно войовничий дух пов'язаний з засобами, що ними я заробляю свій хліб. А ви мене звинувачуєте, не здогадуючись, що це — неминучий наслідок необхідності. Коли я роблю щит чи панцер, щоб вони захищали від ран,— хіба я не повинен щохвилини пам'ятати, як і з якою силою по них битимуть? А коли кую і загартовую меч для війн, то хіба ж можна, бувши мною, не думати, як ним орудують!