Луїза мовчки, не підводячи голови, плакала, як плачуть* коли відчувають образу і не мають права поскаржитись. Нарешті, побачивши, що її проводир втрачає терпець, дівчина невпевнено почала:
— Благородний пане...
— "Паном" узивають рицаря,— сердито урвав її Сміт.— А "благородним"— барона. Я ж — Генрі з Вінда, чесний ремісник, до того ж, не залежний від свого цеху.
— Тоді ласкавий майстре,— промовила дівчина-менестрель.— Ви судите про мене суворо і не без видимої причини. Я б одразу звільнила вас від свого товариства, яке, може, доброї слави порядному чоловікові й не додає, коли б знала, куди мені йти.
— Звісно, 'куди — на сусідній ярмарок чи на храм,— різко кинув Генрі, не маючи сумніву, що дівчина тільки вдає таку нещасну, а насправді хоче нав'язатися йому на шию. А може, він і сам побоювався спокуси.— Скажімо, в Охтерадер, на храм святого Медокса. Я певний, що дорогу туди ти знайдеш досить легко.
— Овтер... Охтер...— спробувала повторити уродженка півдня, марно силкуючись упоратися з кельтською вимовою.— Мені казали, що ближче до тих страшних гір люди не розумітимуть моїх нещасних пісеньок.
— То ти хочеш зостатися в Перті?!
— Але ж де я заночую? — промовила блукалиця.
— А де ти ночувала цю ніч? — спитав у свою чергу коваль.— Ти ж бо знаєш, звідки прийшла, от тільки, видно, ще не вирішила, куди підеш,
— Ночувала я в притулку для прочан у монастирі. Але довелося довго просити ченців, поки мене впустили. Мені наказали більше туди не вертатися. ^
— А тепер, коли ти накликала на себе гнів Дугласа, тебе не пустять туди й поготів, це вже напевно. Одначе принц щось казав про сера Джона Реморні... Я можу провести тебе до нього провулками... хоч це й не діло для чесного городянина, та й часу в мене обмаль.
— Я сама піду куди-небудь... Я знаю: вам я тільки заважаю і завдаю прикрощів. Колись усе було інакше... А той Раморні — хто він такий?
— Принців стайничний, поштивий рицар, живе веселим життям неодруженого чоловіка. До того ж, privado, як вони кажуть, молодого принца — права рука в його особистих справах.
— Як?І Отого шаленця, пихатого молодика, через якого й сталася та сварка?.. Ой, не ведіть мене туди, любий друже!.. Невже в місті не знайдеться доброї душі, жінки, яка б дала притулок на одну ніч нещасному створінню десь у комірчині чи в повітці? Вдосвіта я піду собі. Я щедро їй заплачу — у мене е золото. Вам я теж заплачу, якщо ви відведете мене куди-небудь, де я зможу сховатися від отого розпусного гуляки та слуг чорного барона, що наче вбиває своїм поглядом.
— Прибережи своє золото для тих, кому воно потрібне, дівчино,— сказав Генрі,— і не тицяй у чесні руки гроші, зароблені лютнею, бубонцем та витанцьовуванням, а то, може, і ще гіршим. Скажу тобі відверто, голубко: я не такий дурень. Я ладен відвести тебе в будь-яке безпечне місце, що ти назвеш, бо моє слово тверде, мов залізні кайдани. Але не переконуй мене, буцімто не знаєш, де дітися. Не така вже ти зелена в своєму ділі, щоб не знати: в кожному місті, а тим більше в такому великому, як Перт, є заїзди, де навіть ти можеш дістати за свої гроші притулок, коли не підхопиш простачка, а то й не одного, котрий сам заплатить за твою ночівлю... Коли вже ти маєш гроші, панночко, то мені не треба про тебе особливо дбати. А сказати щиро, в жінок твого ремесла все це надмірне бідкання та страх зостатися самій, як на мене,— просто облуда.
Давши так зрозуміти співачці, що вона не ошукає його звичайними своїми хитрощами, Генрі рішуче ступив кілька кроків убік. Він переконував себе, що чинить дуже мудро і обачно. І все ж таки не втримавсь і озирнувся глянути, що дівчина робитиме, коли він піде. І був непомалу вражений, побачивши, що вона сіла на лаву, поклала на коліна руки й схилила на них голову. Весь її вигляд промовляв про безмірний відчай.
Зброяр спробував викликати в своєму серці ще більшу злість.
"Ти ба, як прикидається! — сказав він собі.— Ця дівка своє діло знає, присягаю святим Рінганом!"
Цю мить хтось смикнув його за полу плаща, і зброяр, обернувшись, побачив маленького спанієля. Цуцик одразу, немов благаючи за свою господиню, став на задні лапки і почав танцювати, скімлячи й позираючи на Луїзу, так наче благав Генрі пожаліти її.
— От бідолашна! — мовив зброяр.— А може, й це всього лишень штукарство, адже ти робиш тільки те, чого тебе навчено... Що ж, коли вже я взявся подбати про цю нещасну дівку, то не гоже кидати її мало не без тями... якщо вона й справді втратила тяму. Як-не-як, а я чоловік!
Генрі вернувся до дівчини, яка завдала йому стільки клопоту, і по її блідому обличчю відразу побачив, що вона або й справді в глибокому відчаї, або ж уміє так прикинутися, що чоловікові — та, певно, й жінці — про це просто не здогадатись.
— Ось що, дівко,— промовив Генрі так лагідно, як досі б не зміг, аби навіть дуже захотів,— я скажу тобі відверто, в яку халепу через тебе вскочив. Сьогодні в нас Валентинів день, і за звичаєм я мав провести його з моєю прекрасною Валентиною. Натомість весь ранок я згаяв на сварки та бійки, і мені лишилося побути з нею якихось півгодини. Отож ти сама розумієш, де тепер мої думки і де — вже хоча б задля чемності — повинен бути і я сам.
Дівчина-менестрель мовчки вислухала зброяра і, видно, все зрозуміла.
— Якщо ви вірно кохаєте і повинні йти до своєї чистої валентний, то крий боже, аби через таку, як я, ви з нею посварилися! Облиште мене. Я візьму собі проводирем цю широку річку й піду за нею туди, де вона впадає в океан. Мені казали, що там є пристань. Звідти я попливу до la bella France *. У тій країні навіть темний селюк не скривдить найбіднішої жінки.
— Сьогодні тобі не слід вирушати в Данді,— сказав Сміт.— По обидва береги річки шастають Дугласові люди,— до них уже дійшла чутка про вчорашній переполох. Цілий день сьогодні і всю завтрашню ніч вони збиратимуться під знамена свого ватажка, мов ото горячи на вогненний хрест... Бачиш, ген там, за річкою, щодуху скаче гурт вершників? То аннанделці, я впізнав їх по довгих списах і по тому, як вони їх тримають. Аннанде-лець ніколи не носить списа вістрям назад, а завше держить його гостряком угору або наперед.