Однак у цього дикого народу дуже глибоко вкорінилися всілякі забобони. Один із них і став на перешкоді щастю Мак-Аяна, коли вождь знайшов єдиного свого сина живим-здоровим. У них із покоління в покоління переказувалося давнє пророцтво, нібито могутність племені занепаде через хлопчика, народженого під кущем падуба й вигадуваного молоком білої лані. На лихо Гіл-кріста, єдиний син, що в нього лишивсь, народився саме —за таких обставин, і старійшини клану зажадали від вождя або заподіяти хлопчикові смерть, або принаймні вивезти його за межі володінь племені й виростити так, щоб ніхто про нього не знав. Гілкрі-ста примусили підкоритися цій вимозі, і він вибрав друге. Хлопчика, названого Конахаром, віддали на виховання в мою сім'ю. Спершу був намір назавжди від нього приховати, хто він такий, щоб потім йому не спало на думку претендувати на владу над своїм численним і войовничим племенем. Та минали роки, і з старійшин, які колись мали велику вагу, одних забрала смерть, а інші постаріли й уже не втручалися в громадські справи. Зате вплив Гіл-кріста Мак-Аяна, внаслідок його успішної боротьби з кланом Хаттанів, навпаки, зріс. Йому пощастило домогтися рівноваги в суперництві двох великих союзів племен, яка існувала між ними до тієї тяжкої хвилини, що про неї я вже розповідав вашій честі. Відчуваючи за собою силу, вождь, певна річ, захотів повернути свого єдиного сина в рідну сім'ю. От він і заходився вимагати від мене, аби я раз по раз присилав Конакара, як його тоді звали, в гори. Той ставний, вродливий юнак ніби народжений для того, щоб завоювати батькове серце. Кінець кінцем Конахар або сам розгадав свою таємницю, або йому дещо розповіли. Гордовитий учень-горянин і доти не вельми поважав моє чесне ремесло, а тепер став усе відвертіше показувати свою відразу до праці. І я вже не важився пройтися палицею по його спині,— боявся, щоб він, бува, не засадив мені між ребра кинджал, бо гели звичайно так і відповідають на зауваження саксів. А тоді мені вже й самому закортіло спекатися хлопця як можна скоріше. Та ще й те сказати, що він уже почав задивлятися на Катаріну, а ця, бачте, забрала собі в голову, ніби повинна відмити чорну вівцю до білого,— навчити дикого горянина милосердя і доброзвичайності. А чим воно скінчилося, Катаріна розкаже вам сама.
— Ох ні, тату,— зітхнула Катаріна,— їй-богу, я тільки з милосердя хотіла погасити вогонь на одежі охопленого полум'ям бідолахи.
— Та вже ж, що не з великої мудрості,— відповів ба"ко.— Бо в такому ділі можна скоро й руки собі попекти... А ви що про це скажете, мілорде провост?
— Мілорд провост не посміє образити Пертську Красуню,— сказав сер Патрік Чартеріс.— Він добре знає, які чисті й щирі в неї помисли. Але не можу замовчати й того, що якби цей вигодованець білої лані був волохатим, незграбним, рудоволосим дикуном, схожим на тих горян, котрих я знав на своєму віку, то я питаю: чи взялася б Пертська Красуня так ревно навертати його в свою віру? І якби Катаріна була така сама стара, у зморшках, згорблена літами баба, яка сьогодні вранці відчинила мені двері вашого дому, то я б поставив свої золоті остроги проти пари грубих горянських черевиків, що ваш дикий олень, вислухавши повчання один раз, удруге терпіти б його вже не став... Ось ти смієшся, Главере, а Катаріна спалахнула від гніву. Та нічого не вдієш — так уже на цім світі повелося.
— Так повелося, мілорде, серед світських людей, які поважають свого сусіда,— запально відповіла Катаріна.
— О, вибач мені цей жарт, красуне! — мовив рицар.— А ти, Саймоне, розповідай далі, чим скінчилася ця історія. Здається мені, Конахар кінець кінцем дременув у гори?
— Так, він повернувся додому,— сказав рукавичник.— Останні два-три роки з гір до Перта навідувався, ніби гінцем, один хлопчина. Він приходив до нас під усілякими приводами, але насправді його посилали підтримувати зв'язок між Гілкрістом Мак-Ая-ном та його сином, юним Конахаром, або, як його звуть тепер, Гектором. Від того хлопчини я довідався, що старійшини племені знов зажадали вигнати "вигодованця білої лані" — по-їхньому
Долт-ан-Ней-Діла. Тоді його названий батько, старий лісовик, з'явився з вісьмома своїми синами, найкращими воїнами клану, і поставив вимогу скасувати цей присуд. Його слова мали особливу вагу, бо він сам тейсгатар, тобто ясновидець, і в племені вважають, ніби він спілкується з невидимим світом. Торквіл із Діброви сказав, що вчинив чаклунський обряд, тін-еган *, викликав диявола й домігся від нього визнання, ніби Конахар, званий тепер Ехіном, або Гектором Мак-Аяном,— єдиний, кому судилося вийти цілим і неушкодженим з майбутнього бою між двома ворогуючими кланами. Звідси Торквіл виснував, що тільки присутність у лавах Кугідів цього призначеного долею юнака забезпечить кланові перемогу. "Я такий у цьому впевнений,— промовив лісовик,— що коли з нами не буде Ехіна, то ні я, його названий батько, ні жоден із восьми моїх синів не піднімемо в цій суперечці зброї".
Ці слова викликали в племені велику тривогу. Якщо бойові лави покинуть дев'ять чоловік, найвідважніших воїнів, то загін зазнає тяжкої втрати, тим більше, що поширилася чутка, ніби в бою братиме участь невелике число людей з кожного боку. Давньому пророцтву про "вигодованця білої лані" протиставили інше, новіше, і воно справило на забобонних горян ще глибше враження. Отож вождь, скориставшись нагодою, показав кланові свого сина, якого так довго,від усіх ховав. І юне, але вродливе й натхненне обличчя Ехіна, його горда постава та зграбна статура викликали в горян захват. Клин радісно прийняв юнака як нащадка і спадкоємця свого вождя, не зважаючи на лихе пророцтво, пов'язане з обставинами його народження.
— Тепер, коли ви все знаєте, мілорде,— провадив Саймон,— вашій вельможності неважко буде зрозуміти, чому я так сподіваюся, що мене тепло приймуть у клані Кугілів. Водночас ви легко, певно, здогадаєтесь, що було б досить необачно брати туди з собою і Катаріну. Цей клопіт, високородний лорде, лежить у мене на душі тяжким тягарем.
— Ми полегшимо тобі цей тягар,— сказав сер Патрік.— Задля тебе, добрий Саймоне, та задля цієї красуні я ладен піти на ризик. Тепер я в спілці з Дугласом і підтримую його дочку Марджорі, герцогиню Ротсейську, покинуту дружину норовливого принца. В її почті, любий мій Главере,— можеш на це покластися,— твоя дочка буде як за кам'яною стіною. Тепер герцогиня стоїть двором у Фолкленді,— цей замок їй надав його володар, герцог Олбані, Щоб вона жила в ньому з усіма вигодами. Не обіцяю, вродливице,