Роман захоплювався всім, чим міг — боротьбою, футболом, найпрудкіше бігав і найдалі та найвище стрибав. Мікрон кохався лише в гімнастиці, Василько годинами упрівав над штангою. Але, потрапивши на річку, кожен вванеав справою честі довести свій хист иа воді.
Тільки Стьопа відставав. Крім одного — він уславився неперевершеним знавцем усіх футбольних команд. Завжди міг відповісти, скільки років грав Би-шовець чи Лобановський, в чиї ворота вони забили голи, і ще таку силу-силенну подробиць, що сперечатись з ним не було ніякого сенсу. Гра київського "Динамо" з "Селтиком" піднесла Стьопин авторитет на небувалу височінь, бо лише він один прорікав киянам перемогу. Щоправда, після "Гурніка" в селі два місяці ніхто не говорив про футбол, але Деркач мужньо вірив в улюблену команду.
Останнім часом Степан придбав ще одне захоплення. Рідкісне, виняткове, якого ніхто не мав. Він уже кільканадцять днів нахвалявся влаштувати хлопцям таке видовисько, яке їм зроду-звіку й не снилося. Бій павуків!
Одну лише умову поставив Степан перед друзями — з його павуком має битися чийсь інший, бо був упевнений у перемозі свого. І таки завербував Мікрона до такого змагання.
Доки хлопці шубовстали в річку, пірнали і гойдалися голічерева на хвилях, Стьопа з мокрим Мікроном ретельно вискубли траву на невеличкій місцині, обгородили її з чотирьох боків уламками шибок, утрамбували гарний тічок.
— Ринг готовий! — проголосив Мікрон.
З банок витрусили величезних павуків. Хлопці розсілись навколо рингу. Роман ляснув себе по голому животі, імітуючи гонг, і змагання почалося.
Першим виповз Мікронів павук. Він обережно водив великою кошлатою головою і, наче упевнившись, що подітись нікуди, рушив па Степанового павука. Нерухомі очі нападника блискали, мов ілюмінатори батискафа, вигляд він мав моторошний і войовничий. Бридкий чорний хрест на спині викликав огиду.
Його противник виглядав меткішим. Він кинувся на бій безоглядно. А Мікронів вояк зупинився, перебираючи неквапом всіма лапами, наче впирався міцніше в землю. Перший удар він витримав з честю, відкинувши нападника. Стьопин боєць молотив його лапами, а вайлуватий Мікронів здоровань наче й не помічав їх і спокійно заштовхував того в кут.
— От тобі й Меланхолік,— засміявся Роман. Меланхоліком хлопці вже встигли прозвати Мікронову здобич, а Степанову — Джиґуном.
Раптом Джигун добре намірився і ударом щелеп перекинув Меланхоліка догори черевом. Це було несподівано.
— Постав його на лапи,— порадив Василь Мікронові,— бо капут.
Мікрон заперечливо повів рукою.
— Змагання є змагання.
Джигун уже вчепився у ворога. Борюкаючись, Меланхолікові вдалося знову стати на лапи. І вже вій як уп'явся в Джиґуна, то не випускав...
Рантом чиясь тінь упала в хлопчаче коло. Розчепіри інші ноги, руки в боки, стояв над ними Петро.
— Ви, романтики сонливі, де поділи мого транзистора? — процідив він.
Всі мовчали.
— Вам що, позакладало? — аж заклекотіло в Петровій горлянці.
Роман зробив короткий порух рукою: спокійно, братці.
Помітивши Романів жест, Петро раптом щосили вдарив ногою по байці з павуками, і вона полетіла в річку.
Ніхто не поворухнувся. Роман увесь почервонів, мов калина. Мікрон і Степан, навпаки,— зблідли. Петро глянув на їхні напружені постаті, загострені вилиці од стиснутих щелепів, сплюнув і пішов.
— Ви правильно зрозуміли,— видихнув Роман.— Буде бійка — ио буде острова. А борг Петрові ми оддамо.
— Він подумає, що ми злякались,— похмуро висловив загальний сумнів Василь.
— Не можна йому дарувати,— підтримав Мікрон.— Але битись не треба. Є інший спосіб.
* * *
Хлопці бігли до вітряка навпростець, повз копанки з силою-силенною великих зелених жаб. Степан їх дуже не любив, і тепер, хоч як було ніколи, пожбурив у них патиком. Жаби не кумкаючи, мов жменя камінців, порснули у воду.
У вітряку закипіла робота. Василь, знявши сорочку, поліз по кроквах до старої солом'яної стріхи, ніздрюватої, як бринза, од гороб'ячих гнізд. Залазив рукою в солом'яну нірку, витягав звідти гороб'ячі яйця і обережно складав їх у торбину, котра висіла па шиї. Потім спустив її додолу на шворці і зліз до хлопців.
— Ну, Мікроне, твоя черга.
Мікрон проводив торік якісь досліди і запевняв, що відкрив простий спосіб відрізняти бовтюхи од свіжих яєць.
Хлопці пішлп до криниці, а Стьопу відіслали в село, щоб тим часом шукав Петра.
Мікрон потягнув до цямрини холодне дубове відро на довгому, лискучому од людських долонь журавлі і наповнив водою жолоб.
— Сипте! — скомандував.
Василь обережно опускав у воду свої трофеї. Одні яйця зразу ж потонули, а інші погойдувались на прозорій поверхні.
— Оці збирайте,—показав Мікрон на ті, що не потонули,— то бовтюхи.
Василько старанно вибрав бовтюхи. Час від часу висмикував руку і тримав її на теплому повітрі. Від крижаної води аж зашпори заходили.
Біля самого села, на копичці соняшникового листя сидів Степан.
— Гайда до конюшні!
Тепер проводирем нарешті був він.
...Петро вгледів Степана, точніше — його спину і джинси, бо' голова хлопчиська встромилась у двері конюшні. Потім Степан увесь зник у приміщенні. Петро за ним. Чи не схованка там?
Не встиг Петро ступити за поріг, як щось вдарило його в лоба. Не боляче, але з виляском, мов постріл. Потім ще й ще, засмерділо так, що Петра занудило. Вій зразу второпав, якими набоями влучило в нього. Знову ці голоцвайки! І Петро кинувся, щоб упіймати хоч одного і за всі образи... Але хлопці метнулися хто куди, тільки холоші залопотіли.
Петро лишився стояти. Так, це означало війну. Непримиренну, жорстоку, до повного приниження і капітуляції. Це Петро знав достоту.
* * *
З самого рання переполохана вся дітвора вигад-ська. Сьогодні Роман з хлопцями їде на острів. Хто раніш просторікував, ніби хлопцям пе дозволять, шкодували, що не пристали до компанії. Налаштовані човни і заклопотані хлоп'ячі обличчя викликали заздрощі і невидимі сльози.
Веселий гомін над саморобним сільським причалом не вщухав. Чотирьох хлопчаків проводжала малеча всього села, наче ті їхали пе на острів, а принаймні відлітали на Марс.
За Мікроном чвалало мале опецькувате хлоп'я і безперестанку гуло на одній ноті, мов джміль: