— Півень чи курка? — і перед Степановим носом зринув кулак.
Степан здригнувся, деякий час очманіло кліпав очима, ніби приходив до пам'яті.
— А хтозна.
— Ну кажи, кажи,— не давав отямитись Василь. Степан тяжко зітхнув.
— Ну... курка.
— Сам ти курка,— Василь урочисто покрутив перед носом друга травинкою з невідірваним вершечком. Ляснув Стьопу по шиї, аж той хитнувся.
— Діло стоїть, дурно час гаємо,— і, вхопивши велосипеда, скочив на бігу в сідло. Крутив педалі, щоб Стьопа і не наздогнав і не відставав. А той хекав позаду.
— Одда-а-ай, велосипед од-дай, не задавайся-я...
Василь натішився і гальмонув. Аж трохи не беркицьнувся через руль. Якби йому оце сказав хто, як страждає Стьопа від такої товаришевої зневаги, Василь щиро здивувався б. А що тут такого? Ну, по-я^артував, і чого Стьопі комизитися? Не міг зрозуміти і Стьопа, чому це навіть хороші друзі, яких він любить, отак ні сіло ні впало завдають прикрощів саме йому і чому в таких випадках хочеться заплакати.
* %
Андрійко — чорнявий хлопчина з пильним поглядом голубих очей. Такий собі спокійний, уважний, коли він когось слухає, то аж нахиляє набік голову. А Мікроном його прозвано, бо найкраще знає фізику, математику і взагалі дуже полюбляє точність. Дівчата з цієї причини просять його поля одкреслити в зошиті — як фабричні зробить. Його кишені та портфель іноді бряжчать усякими гвинтиками, гаєчками, коліщатками від годинників, радіо — все в нього є, навіть штучне око.
Вже довгенько він стоїть межи вуликів і послідовно, хоч, видко, безуспішно щось доводить своєму дідові. А той мов не чує, нахиляється над вуликом, знімає ляду, витягає рямцю з ніжним прозорим воском, розглядає її на світло. Обличчя його сховане за широкими крисами бриля, тільки кінчики вусів стримлять.
— Ти мепе не вговорюй,— нарешті вимовляє дід, проходячи повз онука і не повертаючи голови.— Бери козу і паняй до байраку. Там трава ще нічого.
— У людей корови. Пасуться в череді—і ніякої мороки,— Мікрон пе моше зрозуміти, чому дід тримає цю невигідну худобину.
Ти, голубе, й з козою по годен упоратись,— підказує дід.— Бери, чоловіче, бриля і рушай з богом.
Треба коритися, це ясно. І хлопець спроквола чвалає до хати.
— Не здумай, чоловіче, вештатись, я однак побачу,— чує Мікрон услід.
Поки Мікрон одв'язував козу, поки тягнув її з подвір'я, він уже дещо зметикував. Про те, як зробити, щоб і козу доглянути і...
До всіляких витівок Мікрон мав особливий хист. Був такий випадок. Завідував у селі клубом один чоловік. Немолодий уже, полюбляв винити, вічно замок стримів на клубі. А тут хлопці взнали, що в сусідній Панасівці показували кіно "Червоні дияволята". Па-насівські школярі розповідали, аж захлинались. Почали хлопці завклубом прохати — привезіть, мовляв, і нам цю картину. Місяців два обіцяв. Зайшли до нього поспитати ще раз. Сидить за столом. Папірців перед ним купа, конверти нерозпечатані. Витирає хусточкою пітняву лисину, одмахується: ідіть, мовляв, ік бісу, без вас клопіт маю. Не в Мікроновій вдачі подарувати ошуканство. Поки перебалакувались, настругав він хімічного олівця на шмат паперу, передав Василеві за спиною завклубом і кивнув на лисину. А сам щось запитав у того. Василь і обдмухав лисину Мік-роновим порошком.
Сміху було на селі, як гороху, і хоч завклубом того вже немає, його й досі кличуть Абстракціоністом. Хлопцям тоді дали доброго прочухана по домівках, і в школі їм перепало.
Але Мікропову винахідливість воші не перестали цінувати.
— Андрія нема,— буркнув від пасіки Мікронів дід, одвертаючись од Василя і Степана, коли ті постукали в двері товаришевої хати. Дід не любив хлопців, бо, мовляв, самі байдики б'ють і онука з правдивої дороги збивають.
— А де? — не втрачав надії Василь.
— Працює,— дід сердито куснув лівого вуса і попрямував у садок, де біля старої груші стояла височезна драбина.
— Він козу пасе,— хіхікнув стиха Степан.
Про це легко було забути, бо коза з'явилась недавно. Казали, ніби дід назнарошне купив її, аби "привчити хлопця до роботи". Мікрон слухняно щоранку гнав її у ярок, припинав па короткого мотузка до кілочка і сідав щось читати. Коли йому здавалося, що коза вискубала траву у визначеному радіусі, він попускав поворозку і розширював козі пасовисько.
Друзі подалися старою дорогою, котра, мов гірська річка в ущелині, вилась між високими темпо-зеле-ними стінами тополь. Тут було прохолодніше, і хлопці стишили ходу.
Невдовзі вийшли на протоптану в густій траві вузеньку стежинку.
— Гарне ж сіно буде в цьому році,— солідно мовив Василь.
— Воно було б ще краще, якби мене не примушував батько його перегортати чи згрібати,— не підтримав Василевого захоплення Степан.— А он Мікроно-ва "корова"!
На витолоченому крузі тицькалась губами собі під ноги чорна коза з білими латками на боках. Трохи оддалік у високій траві виднілась і постать Мікрона.
— Стьопо, налякаємо?
Степан пірнув у високу траву і повзе до Мікрона. Той навіть не ворухнеться. Спить, видко. Степан
б*
83
хапає його за ногу. І тут діється щось неймовірне та жахливе. Тіло Мікрона розвалюється навпіл, Степан на мить закляк, потім рвонувся і знову остовпів.
І раптом з усієї сили загилив ногою розпростертого Мікрона. Василь і зміркувати не встиг, чого це Деркач так розлютився, як над травою пролетів старий піджак, од нього — бриль, а від усього потяглося по землі сіно.
— Поклади, як було,— почувся голос ззаду. Хлопці крутнулися і втупилися в живого-живісінь-
кого Мікрона. Він стримів над кущами, тримаючи книжку з затиснутою пальцем сторінкою.
— Вовків злякався, опудало своє підкладаєш! — розмахував довгими руками Степан.
— Ну що ти,— лагідно пояснив Мікрон,— дід з груші наглядає.
Хлопці знов напхали сіна в піджак, припасували бриля до Мікронової подоби і гайнули левадами до села.
Вишня — цариця вигадських садків. Напровесні вишневий цвіт огортає село, наче біле мереживо наречену, а влітку смарагдовими краплинами палають на темно-зеленому тлі ягоди. Восени вишняки напоюють повітря терпко-гірким запахом вологого липучого клею, котрий так полюбляють жувати дітлахи. А мабуть, таки недарма припало до вподоби людям вишневе дерево.