А Василько — той, здається, і днював би, й по чував біля води. Коли й щось майструвати чи почитати — йде на берег. Тут затишно й спокійно і ніхто й ніщо не заважає.
Цього року хлопець закінчив шостий клас і вважав себе за людину цілком дорослу. Йому хотілось бути статечним, серйозним. Сам став чепурити, прасувати свій одяг, а в кишені завше тримав біленьку, ретельно складену вчетверо хусточку. За обідом вів з мамою розмови про домашній бюджет, умовляючи менше витрачатись на нього та молодшу сестру, котру дуже любив, але намагався поводитись з нею по-чоловічому суворо.
Оце мчить додому вистрибом, а почув звуки піаніно від хати, враз став, пригладив своє русяве волосся і поважною ходою вступив до кімнати, помовчав. Та так, ніби знічев'я:
— І не набридає тобі тарабанити днину-дениу? Чорнява сестричка, з такими, як у мами, гарячими
очима, прямим носиком із ледь помітною горбинкою, рвучко обернулась. її жовтий сарафанчик, кольору стиглого пшеничного лану, аж палав, віддзеркалюючись па чорному тлі великого, як задля неї, інструмента.
— Ох, Васильку! Це ж така мила польська пісенька. Під неї легко-легко танцювати. Послухай:
Та До-ро-тка
Там ма-лю-шка таицго-ва-ла...
— Для дитячого садка,— виніс вирок Василь. Дівчина ;Í покірною образою закрила піаніно.
— Риско, — вже лагідніше покликав брат. Йому жаль сестру, та РІЄ може ж він відступити. Робить лише певеличку поблажку, називаючи її ие Ларисою, а так, як у школі,— Рискою.— Ти не бачила моєї маленької книжечки? Ну, записної...
— На якій намальований козак з крилами? — примружує оченята Риска.
— Який козак?
Риска крутнулась на своєму "музичному" дзиґлику і підійшла до брата.
На її обличчі стільки щирості і благання, що Василь збентея^епо чекає, яке з її несподіваних прохань доведеться задовольняти, бо відмовити сестрі вій не вміє.
— Я все... все... знаю, Васильку. Я буду робити все, що ти накажеш, і ніскілечки вам не заважатиму...
— Ти про що? — навмисно підвищує голос Василько і вже відчуває, що його акторських здібностей явно не вистачить.
— Ти такий добрий... Візьміть мене на острів,— ну просто янгольським голосом благає дівчинка.
Василь похолов.
— Ми їдемо на острів збирати лікарські трави,— твердо і рішуче відрубав брат.
Прохопилося це у Василя мимоволі, але він одразу ж збагнув: кращого способу пустити вигідну чутку просто не вигадаєш. Він Рисці, Риска — Крапці, а Крапка — та їсти не сяде, доки всі про це не взнають.
Та Риска вміла йти до мети.
— От і добре! Візьміть і мене з собою збирати трави.
Сторопілий і розгублений брат за одну мить уявим, що йому буде від хлопців, коли Риска причепиться до їх компанії. З її язичком, з її нронирливіс-тю, з її фантазіями...
— Навіть з голови викинь. їдуть самі хлопці.
— Василечку,— відданими очима молить Риска.
— Ні.
— Ну гаразд,— сестрині очі вже не благають.— Побачимо, що ви всі скажете, коли я одна...—вона переможно дивиться на брата,— знайду скарб!
— Який скарб? — щиро дивується Василь.
— Дурником прикидаєшся?—ріже Риска.— Мені все відомо. Ви тільки задля людей про траву. А я й без вас знайду.
— Не забудь мені лишити частину! — тільки й спромігся Василь, бо Риска майнула до дверей і зникла.
Од такої наглої халепи Василь аж упрів. Треба про все попередити хлопців, бо буде гірше, подумав він, потираючи підборіддя, як це робив колись покійним батько, коли належало щось вирішити.
Не поталанило Федорові Дерев'япкові з сипом. Сам він роботящий, сумлінний, сумирний. Колись у партизанському загоні називали його Мовчуном, але поважали і вірили.
Тепер він і зовсім рідко балакає, бо завдає йому син клопоту ще й клопоту.
Не те, щоб дурний чи ледачий. Ні, про його Петра такого не скажеш. Але якийсь... ие постійний, ні до якого путящого діла не тягнеться. А через рік закінчить школу. Люди Петра недолюблюють, правду кажучи. Транзистора йому купив, зглянувся, так він з ним, мов дурень із ступою, вештається. Вмикає па повну потужність, аж у вухах лящить. До школярів чіпляється, глузує з них. І багатьом кортить провчити цього бевзя. Але — здоровило, сплоха не візьмеш.
Коли Петро зайшов надвечір до хати, батько лагодив чобота. Він підвів голову і глянув па сина. В тяжкому погляді біль і жалість. Потім знову схилився до роботи.
— Оце їдемо на ніч підловити трохи коропів у ставку,— сказав він, вганяючи дерев'яного цвяшка в підошву.— Може, й ти виберешся з бригадою?—напружено зависло запитання, і звично ляпнув молоток.
Петро, скоцюрбившись над шухлядою, порпався в пошуках нових батарей до транзистора. Підкреслено чемно, та якось боком вклонився батькові.
— Даруй, тату, але дозволь мені відмовитись.
Батько вже звик до такої Петрової велемовності. Ппкаблучусться, приставляється, артиста з себе корчить. Не до душі йому у воді бовтатися!
— А скажи мені, синашу, що ж воно таке оте саме, що тобі подобається?
Батько встав, повагом збирав шкуратки, цвяшки. Петро теях длубався в столі, поспішав знайти ті конче потрібні батареї. Ось воші. Розгорнув чорний напір. Уважно читаючи написи, пробурмотів:
— Те, що мене приваблює, твоя, чи пак наша, Вигадка не дасть.
І глянув батькові в очі. Па хвильку йому стало шкода батька, стомлених його повік, сивих скронь.
Розумієш, тату, маю рік, почекаю, може, щось і виберу до вподоби.
Ні, не хоче цього зрозуміти батько. Йому муляють балачки, поговір бабський. Що б Петро не робив, йому байдуяїе. Аби робив! А я пе хочу "аби робити", мало не зривається з синових вуст. Я хочу стати артистом. Що, не можна? В котрий раз від таких розмов Петрові гірко і прикро.
А батько своєї:
— Може, поїдеш до міста, десь знайдеш роботу?
— А вам уже й хліба шкода? — примружився Петро.
— Ні, хліба доста. Та вже час свого скуштувати.
— Що мені з вашої роботи? Я хочу мати свою, щоб і мені насувала, а не тільки вам.
Батько кинув у скриньку молоток.
— Я раджу тобі їхати.
— Взагалі, я можу поїхати. Тільки разом з Чор-пухою.
— Себто? —підвів голову батько.
— А тобто, в мене живіт болить від міського молока.— чітко вимовив Петро.
Ах ти ш, пройдисвіте,— замахнувся батько колодкою.
Петро прожогом вилетів па подвір'я. Хотів схопити залишений па призьбі транзистор, та тільки мацпув пусте місце. Може, впав? Розгорнув траву навколо. Нема...