Так минула й ніч з неділі на понеділок. Покер і далі не припинявся. Вчорашня обережність і таємничість переросла в непохитну спокійну впевненість, що межувала з бравадою; вночі, почувши на сходах кроки чергового полісмена, котрийсь сказав:
"Увага, поліція!", і всі перезирнулися твердо, ясно, рішуче; потім ще котрийсь додав: "Викиньмо сучого сина за двері!", а хтось склав губи й пронизливо свиснув. Нарешті в понеділок уранці, коли на вулицях почали з'являтися перші сільські машини й фургони, загін знов зібрався в повному складі. Тепер усі одягли військову форму. Та найдужче впадав в око вираз їхніх облич. Більшість з них були ровесники, люди одного покоління, з однаковим життєвим досвідом. Але об'єднувало їх щось іще важливіше. Вони стояли серед рухливої юрби, понурі, суворі, рішучі й незворушні, дивлячись холодним, неуважним поглядом на людей, що поволі сунули майданом, затримуючи ходу біля них, нічого не знаючи, а проте щось передчуваючи; їх весь час оточували якісь обличчя, захоплені чи порожні й застиглі, як морди в корів, що наближаються і минають вас, коли їх переганяють в інше місце. І цілий ранок чути було, як люди перемовлялися:
— Он він іде. Той хлопець з пістолетом. Він у них за старшого. Його спеціально сюди прислано від губернатора. Він усім орудує. Шерифові сьогодні тут нічого робити.
Потім, коли вже було по всьому, Грімм казав шерифові:
— Треба вам було послухати мене. Я б вивів його з камери під охороною свого загону. А ви пустили його через майдан з одним тільки помічником, і він навіть не був прикутий до помічника ланцюгом. А тут ще й юрмища людей. Серед них той йолоп Б'юфорд не зважився б стрельнути, навіть якби йому треба було влучити в двері якоїсь повітки.
— Звідки я знав, що він надумає тікати, та ще й просто з майдану. Стівенс запевняв мене, що він хоче визнати себе винним і погоджується на довічне ув'язнення, — відповів шериф.
Але тоді вже було надто пізно. Тоді вже все скінчилося. Це сталося посеред майдану, на півдорозі між тротуаром і будинком СУДУ, серед густої, як завжди в базарний день, юрми людей. Сам Грімм дізнався про це тієї миті, коли помічник шерифа двічі вистрілив у повітря. Він відразу збагнув, що сталося, хоч і був тоді в приміщенні суду. Він зреагував негайно й точно. Кинувся бігти на звук пострілів, тільки встиг ще гукнути через плече чоловікові, який ось уже майже дві доби ходив за ним слідом, вважаючи себе чи то його помічником, чи вістовим:
— Ввімкни пожежну сирену!
— Пожежну сирену? — перепитав той. — Нащо?..
— Ввімкни пожежну сирену! — знов гукнув Грімм. — Байдуже, що люди подумають, аби вони тільки знали, що... — Він побіг, не встигнувши доказати.
Він мчав, наздоганяючи й випереджаючи інших, бо ті бігли наосліп, а він мав мету; великий, чорний тупорилий пістолет, ніби плуг, розтинав натовп, торуючи йому дорогу. Люди обертали побілілі обличчя з роззявленими круглими зубатими ротами до його напруженого, затятого молодого лиця, і з тих роззявлених ротів чути було один протяглий невиразний звук:
— Туди... туди він побіг...
Але Грімм уже й сам побачив помічника шерифа з пістолетом у зведеній руці. Озирнувшись навколо, Грімм знов кинувся вперед; у натовпі, що, мабуть, супроводив помічника шерифа з в'яз-
нем, він помітив неповороткого носія телеграм у формі "Вестерн Юніон", який вів свого велосипеда за кермо, наче плоху корову за роги. Грімм сховав пістолет у кобуру, відштовхнув хлопця і, не спиняючись, скочив на велосипед.
На велосипеді не було ні дзвінка, ні ріжка, проте люди якось відчували, що він наближається, й розступались; здавалось, і тут йому допомагала впевненість, сліпа, нескаламучена сумнівом віра в справедливість і законність його вчинків. Догнавши помічника шерифа, він ледь загальмував. Помічник, не спиняючись, обернув до нього спітніле обличчя і крикнув, хапаючи ротом повітря:
— Він завернув он у той провулок...
— Знаю, — відповів Грімм. — Він у кайданах?
— Так, — сказав помічник, і велосипед відразу випередив його.
"Ну, коли так, то він швидко не побіжить, — подумав Грімм. — Мусить скоро десь сховатися. Принаймні зійти з відкритого місця". Він швидко завернув у провулок. Тут було всього два будинки, а з другого боку тягся високий паркан. Тієї миті вперше завила сирена, її звучання ставало дедалі пронизливіше, переходячи в нестерпне вищання, і врешті, здавалося, переступило межу, коли його можна було чути слухом, а вже сприймалося тільки як німе коливання повітря. Грімм їхав далі, і думка його працювала швидко, чітко, з якоюсь жорстокою, стриманою радістю. "Найперше він захоче десь сховатися", — міркував він, озираючись довкола. З одного боку до провулка прилягало пустище, а з другого здіймався паркан футів із шість заввишки. Паркан кінчався дерев'яною брамою, за нею була лука, а далі — глибокий яр, що правив за межу міста. Верхівки високих дерев, що росли в яру, якраз витикалися над його краєм. Там міг сховатись і розгорнутись у колону цілий полк.
— Ох... — вимовив Грімм уголос.
Не спиняючись і не зменшуючи швидкості, він крутнув велосипед і погнав його назад на ту вулицю, якого щойно їхав. Виття сирени тепер стихало, і його низький звук знов почало сприймати вухо. Завертаючи на вулицю, Грімм краєм ока помітив, що нею бігли люди і що його наздоганяла машина. Хоч як швидко він крутив педалі, машина таки порівнялася з ним, і ті, що сиділи в ній, повихилялися назовні й гукнули йому просто в застигле, спрямоване вперед обличчя:
— Залавь сюди! Сюди!
Грімм не відповів. Навіть не глянув на них. Машина випередила його, загальмувала, він рівномірним ходом поминув її; машина знов рушила і знов випередила його; люди, що сиділи в ній, повихилялись і дивилися вперед. Він також їхав швидко, мовчки, плив, наче невагомий привид, з невблаганною неухильністю колісниці Джагернаута, мов сама доля. Сирена позад нього знов пронизливо завила. Коли люди з машини ще раз озирнулися назад, він уже зник,, наче його й не було.
Не зменшуючи швидкості, Грімм звернув у найближчий провулок. Його спокійне, скам'яніле обличчя все ще світилося похмурою, безоглядною радістю діяння. Цей провулок був ще довший, ніж попередній, із ще глибшими вибоїнами. Нарешті він уперся в голий пагорб. Тут Грімм скочив на землю й пустив велосипед, який ще трохи проїхав і впав. Звідси було видно весь яр, лінію якого з боку міста перетинало дві чи три негритянські халупи.