— Лад... правосуддя... нехай люди бачать, що ми носимо форму Сполучених Штатів... І ще одне. — На мить він удався до панібратства, як той командир полку, що знає своїх солдатів на ім'я: — А це вже на ваш розсуд, хлопці. Як ви скажете, так я й зроблю. Я думаю, що буде добре, коли я залишуся у формі, аж поки все скінчиться. Хай бачать, що тут присутній не тільки дух дядька Сема, а й він сам.
— Але ж його тут нема, — відразу заперечив котрийсь із новобранців; він дотримувався того самого погляду, що й командир.
який, до речі, був відсутній. — Все-таки уряд тут ні до чого. Кеннеді це може не сподобатись. Це ж справа Джеферсона. а не Вашінгтона.
— Нічого, сподобається,— відповів Грімм.— Навіщо ж тоді існує ваш легіон, як не на те, щоб захищати Америку й американців?
— Ні, — підхопив ще один. — Мені здається, що не треба влаштовувати з цієї справи параду. Можна і без нього зробити все, що ми хочемо. Навіть ще й краще. Правда ж, хлопці?
— Гаразд, я зроблю так, як ви кажете, — погодився Грімм. — Але нехай кожен візьме пістолет. Через годину ми влаштуємо невеличкий огляд зброї. Зберемося тут.
— А що скаже Кеннеді про наші пістолети? — спитав хтось.
— Про це я сам домовлюся, — відповів Грімм. — Отже, через годину приходьте сюди зі зброєю.
Він відпустив усіх, а сам подався тихим майданом до контори шерифа. Там йому сказали, що шериф удома.
— Вдома? — перепитав Грімм. — У такий час? Що ж він робить тепер удома?
— Мабуть, вечеряє. Такому здорованеві треба їсти та й їсти.
— Вдома, — ше раз сказав Грімм. Він не блиснув люто очима.
тільки на обличчі в нього з'явився той самий холодний, незворушний вираз, з яким він дивився на командира легіону. — Вечеряє...
Грімм повернувся й швидко вийшов. Він знов перетнув порожній майдан, тихий майдан, на якому нікого не було, бо мешканці мирного міста в мирній державі мирно вечеряли в себе за столом.
Він пішов до шерифа додому. Шериф відразу сказав: "Ні".
— Щоб оце п'ятнадцять чи двадцять бельбасів вешталося по майдані з пістолетами в кишенях? Ні й ще раз ні! Цього не буде.
Не буде. Я не дозволю. Не заважай мені, я сам упораюся з цією справою.
Якусь мить Грімм ще дивився на шерифа, тоді повернувся й швидко пішов геть.
— Що ж, — сказав він, — як хочете. Я не заважатиму вам, але й ви мені не заважайте.
Це була не погроза. Надто рівно, остаточно і безсторонньо звучали його слова. Він швидко віддалявся. Шериф якусь хвилю дивився йому вслід, тоді гукнув його. Грімм обернувся.
-Свій пістолет також залиш удома, чуєш? — сказав шериф.
Грімм не озвався, він пішов своєю дорогою. Шериф, насупившись, стежив за ним поглядом, поки його було видно.
Того вечора шериф після вечері повернувся до міста, чого не робив уже багато років, хіба що була якась особливо нагальна потреба. .Там він побачив пікети з Гріммових людей: один стояв біля в'язниці, другий — біля будинку суду, а третій наглядав за майданом і прилеглими до нього вулицями. Шерифові сказали, що решта їх — зміна — чекали в конторі продажу бавовни, де працював Грімм. Там у них була канцелярія і штаб. Шериф зустрів Грімма на вулиці — той саме перевіряв вартових.
— Ану ходи сюди, хлопче, — сказав він.
Грімм спинився. Він не рушив з місця, і шериф сам підійшов до нього. Він поплескав товстою рукою Грімма по стегні й мовив:
— Я ж тобі наказував залишити цю штуку вдома.
Грімм нічого не відповів: він незворушно дивився на шерифа.
— Ну що ж, — зітхнув шериф, — коли не хочеш, то доведеться призначити тебе своїм помічником з обмеженими повноваженнями. Але ти навіть не показуй нікому пістолета, поки я тобі не звелю. Чуєш?
— Певне, що не покажу, — відповів Грімм. — Ви хочете, щоб я не витягав пістолета, поки не виникне потреби.
— Сказано тобі, не витягай, поки я не звелю, — мовив шериф.
— Певне, — відповів Грімм, спокійно, терпляче, згідливо. — Я ж те саме кажу. Не хвилюйтесь. Я буду на місці.
Пізніше, коли місто затихло, коли спорожнів кінотеатр і аптеки одна за одною позачинялися, люди з його загону також почали розходитись. Грімм їх не спиняв, тільки стежив за ними холодним поглядом. Вони трохи злякалися і зайняли вичікувальну позицію. Знов, не усвідомлюючи цього, Грімм пішов з козиря. Злякавшись, вони відчули, що їм далеко ще до його холодного завзяття, і завтра вони вернуться хоча б тому, щоб показатися йому. Кілька залишилось; кінець кінцем це був суботній вечір. Хтось приніс ще кілька стільців, і вони заходилися грати в покер. Так вони грали цілу ніч, тільки час від часу Грімм (сам він не грав у карти й не дозволив грати своєму заступникові, єдиному, хто мав таке саме звання) посилав кількох людей патрулювати майдан. Тепер до них приєднався і черговий полісмен, хоч він також не брав участі в грі.
Неділя минула спокійно. Покер не припинявся цілий день, тільки часом випадали короткі перерви, коли гравці виходили в патруль. Мирно дзвонили церковні дзвони, парафіяни в яскравому літньому вбранні купками збиралися на вулицях. На майдані вже було відомо, що завтра відбудеться засідання Гренд жюрі — спеціальної камери присяжних. Якимось дивом саме звучання цих двох слів, таємничих, невблаганних, здатних збудити уяву,, ніби за ними ховалося невсипуще і всемогутнє око, що стежило за людськими вчинками, вплинуло на людей Грімма так, що вони повірили в свою значущість. І такі швидкі, нерозважні й непередбачені бувають порухи людської душі, що мешканці Джеферсона, самі того не усвідомлюючи, почали раптом ставитись до Грімма з пошаною, може, навіть з побожним острахом і справжньою довірою, наче його далекоглядність, патріотизм, його гордощі за рідне місто якимось чином виявились глибшими й щирішими за їхні.
В кожному разі, люди з його загону дивились на нього саме так.
Після безсонної ночі, напруження й вихідного дня їхня воля була настільки упокорена, а запал такий великий, що вони ладні були за першої ж нагоди віддати за Грімма життя. Тепер вони рухалися в якомусь зловісному мареві, трохи навіяному їхнім побожним захватом; воно здавалося майже таким відчутним, як була б відчутна форма захисного кольору, що в неї Грімм хотів їх одягти, ніби щоразу, коли вони поверталися до приміщення штабу, їх наново огортали вкрадливі, суворо величні клапті його мрії.