Поїзд рушив, прискорюючи хід; за вікном проплив самотній станційний будиночок, і на стрілці я відсахнулася од вікна й знову припала до шибки. Там був він, Дюйшен! Він стояв коло будки з колійним прапорцем в руці. Не знаю, що зі мною сталося.
— Стійте! — крикнула я на весь вагон і кинулася до виходу, сама не знаючи, що робити, але раитом побачила стоп крап І ;і усієї сили зірвала його з пломби.
Вагони зштовхнулися, поїзд різко загальмував і так само різко подав назад. З гуркотом попадали речі з полиць, покотиксл посуд, заголосили діти й жінки. Хтось крикнув не своїм голосом:
— Людина під поїздом!
А я була вже на східцях, сплигнула, не бачачи під собою землі, як у безодню, і так само наосліп, нічого не розуміючи, кинулася бігти до будки стрілочника, до Дюйшена. Позаду лунали свистки кондукторів. З вагонів виплигували пасажири і бігли за мною.
Одним духом промчала я вздовж поїзда, а Дюйшен біг уже назустріч.
— Дюйшене, вчителю! — крикнула я, кидаючись до нього. Стрілочник зупинився, дивлячись на мене й не розуміючи, в
чому річ. Це був він, Дюйшен, його обличчя, його очі, тільки вуса він раніше не носив і трохи постарів.
— Що з вами, сестрице, чого ви? — співчутливо спитав він по-казахськи. — Ви, мабуть, помилилися, я стрілочник Джангазін, мене звуть Бейнеу.
— Бейнеу?
І не знаю, як я встигла заціпити рота, щоб не закричати з горя, від болю, від сорому. Що я наробила?.. Я затулила лице руками і похнюпила голову. Чом не розверзлася земля під ногами? Мені треба було попросити пробачення у стрілочника, попросити народ, щоб простив мене, а я все мовчки стояла мов камінь. Юрба пасажирів, що збіглися до мене, теж чомусь мовчала. Я ждала, що зараз почнуть гримати на мене, облають. Але ніхто ні слова. І в цій моторошній тиші схлипнула якась жінка:
— Нещасна, чоловіка чи брата признала, та виявилося — не він, помилилась.
Люди заворушилися.
— І треба ж бути отакому, — пробасив хтось.
— Та чого не буває, чого тільки не пережили ми у війну... — відповів зривистий жіночий голос.
Стрілочник відняв мої руки од лиця і сказав:
— Ходімо, я проведу вас до вагона, холодно.
Він взяв мене під руку. З другого боку мене взяв під руку якийсь офіцер.
— Ходімо, громадянко, ми все розуміємо, — сказав він. Люди розступилися, і мене повели, наче на похороні. Ми повільно йшли попереду, а за нами всі інші. Зустрічні пасажири теж мовчки приєднувалися до юрби. Хтось накинув мені на плечі пухову хустку. Мій сусід по купе шкутильгав на своїх милицях збоку. Він трохи забігав наперед, дивився мені у вічі. Весельчак, балакун, добра й мужня людина, він чомусь ішов, скинувши шапку, і, здається, плакав. І я плакала. І в цьому повільному ході вздовж поїзда, в посвисті й гудінні вітру в телеграфних проводах мені вчувалися звуки похоронного маршу. "Ні, не побачу я його ніколи".
Коло вагона нас зупинив начальник поїзда. Він щось кричав, сварячись па мене пальцем, щось казав про судову відповідальність, про штраф. Але я нічого не відповідала. Мені все було байдуже. Він ткнув мені протокол, зажадав, щоб я розписалася, та у мене не було сили взяти в руки олівець.
І тоді мій сусід по купе вихопив у нього цю бумагу і, насуваючись на нього на своїх милицях, закричав йому в лице:
— Дай їй спокій! Я розпишуся, це я зірвав стоп-кран і відповідатиму!..
По сибірській землі, по російському споконвіку краю поспішав трохи запізнілий поїзд. Сумовито дзвеніла вночі гітара мого сусіда. Як протяжливу пісню російських вдів несла я в своєму серці скорботний відгук од зустрічі з відгримілою війною.
Минали роки. Відходило минуле, завжди кликало майбутнє з його великими й малими турботами. Замілї я вийшла пізно. Але зустріла хорошу людину. У нас діти, сім'я, яшвемо ми в злагоді. Я тепер доктор філософських наук. Часто доводиться їздити. Побувала в багатьох країнах... А от в аїлі більше не була. На те були, звісно, причини, і багато їх, та я не збираюся виправдуватися. Те, що я порвала зв'язок з земляками, — це погано, пе-простимо. Але так уже склалася доля моя. Я не те що забула про минуле, ні, не могла цього забути, я віддалилася якось од нього.
Бувають такі джерела в горах: проляже нова дорога, стежку до них забувають, все рідше завертають туди подорожани напитися води, і джерела потроху заростають м'ятою та ояшною. А потім і не помітиш їх збоку. І рідко хто згадає про таке джерело й заверне до нього з битого шляху в жаркий день, щоб утолити спрагу. Прийде людина, розшукає те здичавіле місце, розсуне зарості й стиха ахне: давно ніким не скаламучена, прохолодна вода, надзвичайно чиста, вразить її своїм спокоєм і глибиною своєю. І побачить та людина в тому джерелі і себе, й сонце, і небо, й гори... І подумає вона, що гріх не знати такі місця, треба й товаришам розказати про них. Подумає так і забуде до наступного разу.
Отак інколи і в житті буває. Але на те воно, мабуть, і є життя...
Я згадала про такі джерела недавно, після того як побувала в аїлі.
Ви, звичайно, дивувалися тоді, чому я так несподівано поїхала з Куркуреу. Хіба не можна було розповісти людям про все, що я зараз повідала вам, там, на місці? Ні. Я була така засмучена, мені було так соромно, я соромилася сама себе, тому й вирішила одразу ж поїхати. Я зрозуміла, що не зможу зустрітися з Дюйшеном, не зможу подивитися йому прямо у вічі. Мені треба було заспокоїтись, зібратися з думками, подумати в дорозі про все, що я хотіла б сказати не тільки нашим землякам, а й багатьом іншим людям.
Я почувала себе винуватою ще й тому, що не треба було віддавати мені всіляку шану, не мені слід було сидіти на почесному місці при відкритті нової школи. Таке право мав/передусім наш перший учитель, перший комуніст нашого аїлу — старий Дюйшен. А вийшло навпаки. Ми сиділи за святковим столом, а ця золота людина квапилася розвезти пошту, поспішала доставити до відкриття школи вітальні телеграми її колишніх випускників.
Це ж не єдиний випадок. Я не раз спостерігала це. І тому я ставлю собі таке запитання: коли ми втратили здатність по-справжньому поважати просту людину,, як поважав її Ленін?.. І хвалити бога, що ми говоримо тепер про подібні речі без святенництва і лицемірства. Дуже добре, що ми і в цьому ще більше наблизилися до Леніна.