Я скочила на підніжку і обернулася через плече. Ніколи не забути мені, як стояв Дюйшен з рукою на пов'язці і дивився на
мене затуманеними очима, а потім потягнувся, наче хотів доторкнутися до мене, і в цю хвилину поїзд рушив.
— Прощай, Алтинай! Прощай, вогник мій! — крикнув він.
— Прощайте, вчителю! Прощайте, любий мій вчителю! Дюйшен побіг рядом з вагоном, потім відстав, потім враз рвонувся і крикнув:
— Алти-на-а-ай!
Він крикнув так, ніби забув сказати мені щось важливе і згадав, хоч і знав, що було вже пізно... Досі лунає в мене у вухах цей крик, що вихопився із самого серця, з самої глибини душі...
Поїзд проминув тунель, вийшов на пряму путь і, набираючи швидкості, поніс мене по рівнинах казахського степу до нового життя...
Прощай, учителю, прощай, моя перша школо, прощай, дитинство, прощай, моя перша, нікому не висказана любов...
Так, я вчилася у великому місті, про яке мріяв Дюйшен, у великих школах з великими вікнами, що про них розповідав він. Потім закінчила робітфак, і мене послали до Москви — в інститут.
Скільки труднощів довелося мені зазнати за довгі роки навчання, скільки разів я була у відчаї, здавалося, ні, не подолаю я премудростей— науки, і кожного разу в найтяжчі хвилини я в думці давала звіт моєму першому вчителеві і не сміла відступати. Те, що іншим давалося одразу, я осягала з величезними труднощами. Бо мені довелося починати все з азів.
Коли я вчилася на робітфаці, я написала вчителеві листа і призналася, що люблю його й чекаю. Він не відповів. На тому й урвалося наше листування. Я гадаю, що відмовив він мені і собі через те, що не хотів заважати мені вчитися. Моя"ливо, він і мав рацію... А може, були якісь інші причини? Скільки я перестраждала й передумала в ту пору...
Свою першу дисертацію я захистила в Москві. Для мене це було великою, серйозною перемогою. 3 а всі ці роки я не змогла побувати в аїлі. А потім почалася війна. Пізньої осені, евакую-ючись з Москви до Фрунзе, я вийшла з поїзда на тій самій станції, з якої проводжав мене мій учитель. Моні пощастило: я одразу знайшла попутну бричку, якою парубчак-візник їхав до радгоспу через наш аїл.
0 рідний край, у тяжкий для нас час, в час війни, довелося мені навідатися до тебе. Хоч як раділа я, дивлячись на перетворену землю, — повиростали нові аїли, зорано багато полів, побудовано нові дороги й мости, — але війна затьмарила цю зустріч.
Наближаючись до аїлу, я хвилювалась. Я придивлялася здалеку до нових, незнайомих вулиць, до нових будинків і садів, а потім глянула на той бугор, де стояла наша школа, і дух у мене перехопило — на бугрі рядком стояли дві великі тополі. Вопи погойдувалися на вітрі. І вперше я назвала людину, яку все життя називала "вчителем", просто на ім'я.
— Дюйшен! — прошепотіла я. — Спасибі тобі, Дюйшене, за все, що ти для мене зробив! Не забув, значить, думав... Як це схоже на тебе!..
Побачивши сльози на моєму обличчі, хлопчина-візник стурбувався:
— Що з вами?
— Та так, нічого. Ти знаєш кого-небудь з цього колгоспу?
— Знаю, звісно. Всі тут свої.
— А Дюйшена знаєш, ну того, що вчителем був?
— Дюйшена? Та він же до армії пішов. Я його сам з колгоспу на оцій бричці до військкомату возив.
Біля в'їзду в аїл я попросила хлопчину спинитись і встала З брички. Встала і трохи задумалася. Йти зараз по домівках у такий тривояший час шукати знайомих, питати, чи пам'ятаєте ви мене, я, мовляв, ваша землячка, я не наважилася. А Дюйшен був уже в армії. І ще: я поклялася ніколи не бувати там, де живуть мої тітка й дядько. Людям багато що мояша простити, але такого лиходійства, я гадаю, ніхто нікому не простить. Я навіть не хотіла, щоб вони знали, що я приїжджала в аїл. Я звернула З дороги і пішла до тополь, па бугор.
— Ех, тополі, тополі! Скільки я; води збігло відтоді, коли ви були молоденькими сизостовбурними деревцями! Все, про що мріяла, все, що передрікала людина, яка посадила і виростила вас, збулося. Чого" ж ви так журно шумите, за чим сумуєте? Чи я;алієтеся, що зима наближається, що холодні вітри обривають ваше листя? Чи біль і скорбота народна гуляють у ваших стовбурах?
Еге ж, буде ще зима, і холоднеча буде, і люті бурани, але прийде й весна...
Я довго стояла, прислухаючись до шуму осіннього листя. Арик біля обніжжя дерев хтось недавно розчистив: на землі ще збереглися глибокі, майже свіжі сліди кетменя. Устояна, прозора вода в повному арику ледь брижилася, і на ній коливалося жовте листя тополь.
З бугра мені видно було фарбований дах нової школи, а нашої вже й сліду не лишилося.
Потім я зійшла до дороги, зустріла попутну бричку і поїхала на станцію.
Була війна, потім прийшла перемога. Скільки гіркого щастя зазнав народ: дітвора бігала до школи з польовими сумками батьків, до праці повернулися чоловічі руки, солдатки повиплакували всі очі і мовчки примирилися зі своєю вдовиною долею. А були й такі, що все ще ясдали своїх близьких. Адже не всі одразу повернулися додому.
Не знала і я, що сталося з Дюйшеном. Мої земляки, приїжджаючи до міста, казали, що він пропав безвісти, бумагу таку одержала сільрада.
— А може й загинув, — гадали вони, — час же минає, а про нього ані слуху ні духу.
"Значить, не повернеться вже мій учитель, — думала я часом. — Так і не довелося нам побачитися від того пам'яткого дня, коли ми попрощалися на станції..."
Згадуючи інколи про минуле, я, виходить, і не підозрювала, скільки горя набралося в душі моїй.
В сорок шостому році пізньої осені я їхала до Томського університету в наукову командировку. їхала я по Сибіру вперше. Суворим і похмурим був Сибір в ту передзимову пору. Темною стіною проносилися за вікнами вікові ліси. В перелісках мелькали чорні покрівлі сіл з білими струмками із димарів. На холодних полях осідав перший сніг, літала понад ними наїжена галич. Небо завжди хмурилося.
Але мені в поїзді було весело. Сусід у купе — колишній фронтовик, інвалід на милицях — смішив нас забавними історіями й анекдотами з воєнного життя. Я була вражена невичерпністю його вигадки, за простацтвом якої і необразливим, здавалося б, сміхом Завжди відчувалась суща правда. Він дуже сподобався всім у вагоні. Так от, десь за Новосибірськом наш поїзд затримався на хвилину на якомусь маленькому роз'їзді. Я стояла біля вікна і, дивлячись у нього, сміялася з чергового жарту мого сусіда.