Отож після того випробування нового гробаря кликали просто Ідамом. Отим Ідамом. Тим часом громада вже не сумнівалася, що він справді тямиться на розписі черепів, і що викопані ним у цій використаній тлустій землі могили добрі та глибокі. Глибокі! Так воліють бути похованими у Гальштатті. Хоч це ненадовго. Дехто шанує Ідамову турботу не лише про мертвих, інших це обурює: писати картини, вирізьблювати скульптури чи відливати їх зі спижу, мати книжки — це правильно й добре. А от надсилати листи голові Зальцбурзької землі, скликати збори і публічно протестувати проти забудови з бетону та скла між тьмяними дерев'яними будиночками, — либонь, не тичеться гробаря. Цісар, король, аристократ, бюрґер, селянин, жебрак, ткач, гробар — оце називається порядком. Хоч тепер тут усе неабияк змінилося.
Далебі, мовив Ідам, їдучи сюди, до некрополів епохи Гальштатт у долині Соляної гори він справді не мав конче працювати тут гробарем. Ідам так само міг би перебрати батькову столярню вдома, в Бранау на Інні. В Бранау закінчив середню школу і, як каже, подався потім до Гальштатта, щоб навчитися тут різьбярства по дереву. Але він, врешті, так зріднився з тутешнім життям та мальовничими стрімчастими скелями навколо озера, що не забажав повертатися. Після навчання Ідам шукав житло. Роботу. У солярню не хотів. Обійстя гробаря гуляло. Посада була вакантна. Тож так усе почалося. Щоправда, йому завжди дещо полюблялося Гротескне, химерне, також минуле, а ще захват від смерти. Та одна річ — просто взятися за абияку роботу, зовсім інша — виконувати її. Відтоді, як замешкав на цвинтарі, Ідам змінився й не має більше жодних химер. Зараз він працює з почуттям, що робить особливу послугу людям. Чи кожен може сказати таке про свою роботу? Адже що, врешті, є більш безсиле та беззахисне, ніж труп людини?
Ідамів будинок геть заставлений скульптурами — рельєфи, ливарні роботи, різьблення. Велика олійна картина у майстерні Ідама зображає худорляву сидячу жінку. Гарна картина. Либонь, його найвдаліша, казав Ідам. Отже, хто він за фахом? Маляр? Скульптор з роботою за сумісництвом? Як я вперше зателефонував до будинку священика і поспитав копача, оскільки інші назви досі видалися мені занадто грубими, голос з іннфіртенським приголосом, який тут годі передати, промовив: "Я слухаю. Це я. Гробар".
Озеро, яке допіру ще мріло, ніби фіорд між гір, зникло з обрію. Ми добулися до долини Соляної гори; порівняно з пройденим узвозом, це високогірна положиста улоговина. Влітку фунікулер підіймає сюди тисячі туристів. Але наразі ми, мабуть, чи не єдині в горах. Гірська станція і верховинне шахтарське поселення мов геть вимерли. Усе, ніби таким було споконвіку: знелюдніле, тихе й оповите серпанком хмар. Геть тихо. Від тих, хто зараз працює у штольнях, усередині Соляної гори, нам нічого не чути й не уловити. Сотні метрів під землею вони вибухами прокладають камери у скелі, підводять воду до порожнин, так вилуговуючи сіль з каміння, і випомповують розсіл до солеварень. Досі тут близько сотні шахтарів. Та шахтарські будинки в долині Соляної гори стоять порожні. Відтоді як з Гальштатта сюди нагору веде підйомник крізь усі горизонти гірської шахти, жоден більше не має жити у цій улоговині, де літо коротке та холодне, а зима безкінечна. Хоча один, каже гробар, один-єдиний шахтар досі живе тут, нагорі. Ми не надибуємо його.
Предковічний некрополь, полонина, якою ми наразі пнемось до гирл штолень, увів Гальштатт, місто соли, до підручників історії: кельти-верховинці ховали у цьому тонкому пухкому орному ґрунті полонини своїх мерців та пам'ятки культури, пов'язаної з видобутком кам'яної соли культури, джерела якої губляться десь у сивині кам'яного віку. Ще мисливці доби неоліту досягли оцієї негостинної місцини, приваблені солоними джерелами, кислуватими водами та кам'яною сіллю, залишивши сокири та череп'я — свої невигадливі сліди. Але між дев'ятим та четвертим століттями до початку нового літочислення мешканці долини Соляної гори довели свою культуру до такого дивовижного розквіту, що новочасні дослідники та археологи охрестили цілу епоху, перехідну епоху від бронзового до залізного віку Європи, за оцією улоговиною, місцем їхніх багатих знахідок: е п о х а Г а л ь ш т а т т.
Археологи розкопали й знову закопали на оцій полонині понад дві з половиною тисячі могил, досліджуючи кістяки, висуваючи гіпотези про поховання у землі та про кремацію і наповнивши музеї вийнятими з землі заупокійними предметами — бурштиновими разками, бронзовими дзбанами, застібками з вишуканими голковими рунами, оздобленими слонокістю мечами й кинджалами та золотими бляшаними брязкітками, що мали б прикрашати небіжчиць на безвік... Наука, у обмін на оті скарби, залишила на цих полонинах лише декілька дощаних вказівників та вітрину з зображенням із залізного віку — закриту склом модель могили, де лежать пластикові скелети.
На своєму цвинтарі, мовить гробар, з відкритої могили немислимо викинути бодай один-однісінький срібний ґудзик з національного вбрання. До склепу потрібно занести лише скелети, решта — трояндові вінки та прикраси — залишається навіки під землею. Звісно, траплялося, що хтось із родичів прохав гробаря перед перепохованням усе-таки пошукати орден, золотий зуб чи каблучку, що досі мали б лежати десь там унизу. Авжеж, Ідам може зрозуміти таких людей. У Гальштатті багатіїв небагато. Та могила є могила.
На схилі ми ввійшли до однієї з кількох незаблокованих штолень. Рівномірно розвішені на стінах штольні жевріли шахтарські лампи; тьмяне, висхідне освітлення. Тут теж нікого, опріч нас. Інфільтраційна вода мляво капотить стінами штольні, тут так тихо, що геть нічого не чути, опріч лящання у вухах. Ось так воно під землею.
Упродовж тисячоліть страшенний тиск гір, бувало, засипав штольні та копальні епохи Гальштатт. Іноді, коли зсув землі зрушував каміння або з просуванням штальні нової шахти нараз відкривалися праісторичні порожнини та ніші. Тоді знаходять мерехтливі від кришталиків солі драбини та бронзові кайла. У квітні 1734 року натрапили на доти неушкоджене тіло шахтаря — на всохлого у солі. Його вирубали із соляної брили і перенесли униз. Але де його поховати? Скільки він пролежав у горі? Можливо, всохлий ніколи не був освячений Хрестом, а був нехристом. Отже, його поховали в Ім'я Боже на закутку гальштаттського цвинтаря, відведеного для самогубців та неспасенних. Посмертний запис латиною, перґаментний літопис смерти, що зберігається в пасторській садибі і ведеться століттями, повідомляє про це гарним розгонистим почерком.