Я підійшов до неї і привітався.
— Я маю честь говорити з княгинею Засєкіною?
— Я княгиня Засєкіна, а ви син пана В.?
— Так. Я прийшов до вас з дорученням від матінки.
— Сідайте, прошу вас. Воніфатій! де мої ключі, не бачив?
Я переказав пані Засєкіній відповідь моєї матінки на її записку. Вона вислухала мене, постукуючи товстими червоними пальцями по підвіконню, а коли я скінчив, ще раз втупилася в мене очима.
— Дуже добре; неодмінно буду,— промовила вона нарешті.— А який ви ще молодий! Скільки вам років, дозвольте спитати?
— Шістнадцять років,— відповів я, мимоволі запинаючись.
Княгиня витягла з кишені якісь списані, замащені папери, піднесла їх до самого носа і заходилася перебирати їх.
— Роки хороші,— промовила вона зненацька, повертаючись і соваючись на стільці.— А ви, прошу, не церемоньтесь. У мене просто.
"Надто просто",— подумав я, мимоволі з огидою оглядаючи всю її незугарну постать.
В цю хвилину другі двері вітальні широко розчинились, і на порозі стала дівчина, яку я бачив напередодні в саду. Вона піднесла руку, і на обличчі в неї майнула усмішка.
— А от і дочка моя,— мовила княгиня, показуючи на неї ліктем.— Зіночко, син нашого сусіди, пана В. Як вас звати, дозвольте спитати?
— Володимир,— відповів я, підводячись і трохи шепеляючи від хвилювання.
— А по батькові?
— Петрович.
— Так! У мене був поліцмейстер знайомий, теж Володимиром Петровичем звали. Воніфатій! не шукай ключів, ключі у мене в кишені.
Молода дівчина дивилась на мене з тією самою усмішкою, злегка мружачись і схиливши голівку трохи набік.
— Я вже бачила мсьє Вольдемара,— почала вона. (Сріблястий звук її голосу пробіг по мені якимсь солодким холодком). — Ви мені дозволите так називати вас?
— Будь ласка,— пробелькотів я.
— Де саме? — спитала княгиня.
Княжна не відповіла своїй матері.
— Ви зараз зайняті? — промовила вона, не спускаючи з мене очей.
— Анітрохи.
— Хочете допомогти мені розплутати шерсть? Ідіть сюди, до мене.
Вона кивнула мені і вийшла з вітальні. Я пішов слідом за нею.
В кімнаті, куди ми увійшли, меблі були трохи кращі і розставлені з більшим смаком. А втім, в цю мить я майже нічого не міг помітити: я рухався як уві сні і відчував всією своєю істотою якесь безглуздо напружене вдоволення.
Княжна сіла, взяла жмут червоної шерсті і, вказавши мені на стілець проти неї, старанно розв'язала жмут і поклала мені на руки. Все це вона робила мовчки, з якоюсь кумедною повільністю і з тією самою ясною і лукавою усмішкою на ледве розтулених устах. Вона почала намотувати шерсть на перегнуту карту і раптом осяяла мене таким світлим і бистрим поглядом, що я несамохіть похнюпився. Коли її очі, здебільшого примружені, широко розкривалися — її обличчя зовсім мінялося: наче світло розливалося по ньому.
— Що ви подумали про мене вчора, мсьє Вольдемар? — спитала вона трохи згодом.— Ви, певно, осудили мене?
— Я... княжно... Я нічого не думав... як я можу...— відповів я збентежено.
— Послухайте,— відказала вона.— Ви мене ще не знаєте: я дивачка; я хочу, щоб мені завжди правду казали. Вам, я чула, шістнадцять років, а мені двадцять один: бачите, я далеко старша за вас — і тому ви завжди повинні мені казати правду... І слухатись мене,— додала вона.— Дивіться на мене — чому ви на мене не дивитесь?
Я зніяковів ще дужче, проте звів на неї очі. Вона усміхнулась, тільки вже іншою, схвальною усмішкою.
— Дивіться на мене,— мовила вона, ласкаво знижуючи голос,— мені це не неприємно. Мені ваше обличчя подобається; я передчуваю, що ми будемо друзями. А я вам подобаюсь? — додала вона лукаво.
— Княжно...— почав був я.
— По-перше, звіть мене Зінаїдою Олександрівною, а по-друге, що це за звичка у дітей (вона виправила себе) — у юнаків — не говорити прямо те, що вони почувають? Це годиться для дорослих. Я ж вам подобаюсь?
Хоч мені дуже було приємно, що вона так щиро зо мною говорила, однак я трохи образився. Я хотів показати їй, що вона має діло не з хлопчиком, і, набравши по змозі розв'язного і серйозного вигляду, промовив:
— Певна річ, ви дуже мені подобаєтесь, Зінаїдо Олександрівно; я не хочу цього приховувати.
Вона повільно похитала головою.
— У вас є гувернер? — спитала вона зненацька.
— Ні, у мене уже давно немає гувернера.
Я казав неправду: ще й місяця не минуло, як я розстався з моїм французом.
— О! та я бачу — ви зовсім дорослий.
Вона злегка вдарила мене по пальцях.
— Тримайте прямо руки! — І вона старанно взялася намотувати клубок.
Я скористався з того, що вона не підводила очей, і почав її розглядати, спершу нишком, потім все сміливіше й сміливіше. Обличчя її видалося мені ще чарівнішим, ніж напередодні; таке все у ньому було тонке, розумне й любе. Вона сиділа спиною до вікна, завішеного білою шторою; сонячне проміння, пробиваючись крізь цю штору, заливало м'яким світлом її пухнасте, золотисте волосся, її невинну шию, похилі плечі і ніжні, спокійні груди. Я дивився на неї,— і якою дорогою і близькою ставала вона мені! Мені здавалось, ніби і давно я її знаю, і нічого не знав і не жив до неї... Вона була в темненькій поношеній сукні з фартушком; я, здається, охоче приголубив би кожну зборку цієї сукні і цього фартушка. Кінчики її черевиків виглядали з-під її сукні; я побожно схилився б до цих черевиків... "І от я сиджу перед нею,— подумав я,— я з нею познайомився... яке щастя, боже мій!" В захваті я мало не схопився зі стільця, але тільки ногами трохи подригав, як дитина, коли вона чимсь ласує.
Мені було добре, як рибі у воді, і я б нізащо в світі не пішов з цієї кімнати, не покинув би цього місця.
її повіки поволі піднялися, і знову ласкаво засяяли передо мною її світлі очі — і знову вона всміхнулась.
— Як ви на мене дивитесь,— стиха мовила вона і насварилася на мене пальцем.
Я почервонів... "Вона все розуміє, вона все бачить,— промайнуло у мене в голові.— Та й як їй всього не розуміти і не бачити!"
Нараз щось застукало в сусідній кімнаті — забряжчала шабля.
— Зіно! — гукнула з вітальні княгиня,— Бєловзоров приніс тобі котеня.
— Котеня! — вигукнула Зінаїда і, рвучко підвівшися зі стільця, кинула клубок мені на коліна і вибігла з кімнати.