Завмираючи від переляку, з якимсь жахом нерозуміння в серці, кинувся я назад і, пробігши провулок, трохи не впустивши Електрика, повернувся на берег ріки. Я не міг нічого збагнути. Я знав, що на мого холодного і стриманого батька іноді находило шаленство,— і все-таки я ніяк не міг зрозуміти, що це я бачив... Але я одразу відчув, що скільки б я не жив, ніколи не забути мені цього руху, погляду, усмішки Зінаїди, що її образ, цей новий образ, який несподівано постав передо мною, назавжди лишився в моїй пам'яті. Я дивився безтямно на річку і не помічав, що у мене лилися сльози. "Її б'ють,— думав я,— б'ють... б'ють..."
— Ну що ж ти — давай мені коня! — почувся за мною батьків голос.
Я машинально дав йому поводи. Він скочив на Електрика... змерзлий кінь звівся дибки і стрибнув вперед на півтора сажня... але скоро батько приборкав його; він встромив йому в боки шпори і вдарив кулаком по шиї... "Ех! хлиста немає",— пробурмотів він.
— Куди ж ти подів його? — спитав я батька трохи згодом.
Батько не відповів і поскакав уперед. Я наздогнав його. Мені конче хотілося бачити його обличчя.
— Ти нудьгував без мене? — промовив він крізь зуби.
— Трошки. Де ж ти загубив свого хлиста? — спитав я його знову.
Батько швидко глянув на мене.
— Я його не загубив,— промовив він,— я його кинув.
Він замислився й похилив голову... І отут я вперше і чи не востаннє побачив, скільки ніжності й жалю могли виразити його суворі риси.
Він знову поскакав, і вже я не міг його наздогнати; я приїхав додому через чверть години після нього.
"Оце кохання,— знову казав я собі, сидячи вночі перед своїм письмовим столом, на якому вже почали з'являтися зошити і книжки,— оце пристрасть!... Як, здається, не обуритись, як стерпіти удар від будь-якої!.. від найлюбішої руки! Та, мабуть, можна, коли кохаєш... А я... Я ще думав..."
Останній місяць мене дуже зістарив — і моє кохання, з усіма його хвилюваннями і стражданнями, здалося мені самому чимсь таким маленьким, і дитячим, і мізерним перед тим іншим, незнаним чимсь, про що я ледве міг догадуватись і що мене лякало, як незнайоме, красиве, але грізне обличчя, що його даремно силкуєшся роздивитись у напівтемряві...
Дивний і страшний сон мені приснився тієї-таки ночі. Мені привиділося, що я входжу в низьку, темну кімнату... Батько стоїть з хлистом у руці і тупотить ногами; в кутку притулилася Зінаїда — і не на руці, а на лобі в неї червона смуга... А за ними обома підводиться весь скривавлений Бєловзоров, розтуляє бліді уста і гнівно погрожує батькові.
Через два місяці я вступив до університету, а через півроку батько мій помер (від удару) в Петербурзі, куди тільки переселився з моєю матір'ю і зо мною. За кілька днів до своєї смерті він дістав листа з Москви, який дуже його схвилював... Він ходив просити про щось матінку і, кажуть, навіть заплакав, він, мій батько! Рано-вранці того дня, коли з ним стався удар, він почав був листа до мене французькою мовою: "Сину мій,— писав він мені,— бійся жіночого кохання, бійся цього щастя, цієї отрути..." Матінка після його смерті послала досить велику суму грошей в Москву.
XXII
Минуло років чотири. Я тільки що скінчив університет і не знав ще до пуття, з чого мені почати, в які двері стукати: тинявся тим часом без діла. Якось увечері я зустрів у театрі Майданова. Він встиг одружитись і влаштуватися на службу; але я не побачив у ньому переміни. Він так само без потреби захоплювався і так само раптово занепадав серцем.
— Ви знаєте,— сказав він мені,— між іншим, пані Дольська тут.
— Яка пані Дольська?
— Хіба ви забули? колишня княжна Засєкіна, в яку ми всі були закохані, та й ви теж. Пригадуєте, на дачі, коло Нескучного.
— Вона дружина Дольського?
— Так.
— І вона тут, в театрі?
— Ні, в Петербурзі, вона цими днями приїхала; збирається за кордон.
— А який у неї чоловік? — спитав я.
— Чудова людина, з достатком. Товариш мій по службі, московський. Ви розумієте — після тієї історії... вам це все, мабуть, добре відомо (Майданов багатозначно посміхнувся)... Їй не легко було знайти собі партію; були наслідки... та з її розумом усе можливо. Підіть до неї; вона вам буде дуже рада. Вона ще погарнішала.
Майданов дав мені Зінаїдину адресу. Вона спинилася в готелі Демут. Давні спогади заворушилися в мене... Я дав собі слово другого ж дня відвідати мою колишню "пасію". Але трапились якісь справи; минув тиждень, другий, і коли я нарешті пішов в готель Демут і спитав пані Дольську — я довідався, що вона чотири дні тому вмерла зовсім несподівано від пологів.
Мене наче в серце щось штовхнуло. Думка, що я міг її побачити і не побачив і не побачу ніколи — ця гірка думка впилась у мене з усією силою непоправного докору. "Умерла!" — повторив я, безтямно дивлячись на швейцара, потихеньку вибрався на вулицю і пішов, сам не знаючи куди. Все минуле враз спливло і постало передо мною. І от як скінчилось, от до чого, поспішаючи і хвилюючись, прагнуло це молоде, гаряче, блискуче життя! Я це думав, я уявляв собі ці дорогі риси, ці очі, ці кучері — в тісному ящику, в сирому підземному мороці — тут десь, недалеко від мене, поки ще живого і, може, за кілька кроків від мого батька. Я все це думав. Я напружував свою уяву, а тим часом
Із уст байдужих чув я смерті вість,
І сам приймав її байдуже...—
звучало у мене в душі. О молодість! молодість! ні до чого тобі немає діла, ти наче володієш всіма скарбами всесвіту, навіть сум тебе тішить, навіть печаль тобі до лиця, ти самовпевнена й зухвала, ти кажеш: я одна живу — дивіться! — а у самої дні збігають і зникають без сліду і без ліку, і все в тобі зникає, як віск на сонці, як сніг... І, може, вся таємниця твоїх чар таїться не в можливості все зробити, а в можливості думати, що ти все зробиш,— таїться саме в тому, що ти пускаєш за вітром сили, які ні на що інше вжити не зуміла б — в тому, що кожен з нас не на жарт вважає себе марнотратцем, не на жарт думає, що він має право сказати: "О, що б я зробив, коли б я не згаяв марно часу!"
От і я... на що я сподівався, чого я чекав, на яке багате майбуття надіявся, коли ледве проводив зітханням, сумовитим почуттям бистроплинний образ мого першого кохання?