Ми обнялися.
— Хочете, я вас поведу в сад? — спитав я кадета.
— Будь ласка,— відповів він сиплим, як у справжнього кадета, голосом.
Зінаїда знову розсміялась... Я встиг помітити, що ніколи ще її обличчя не мінилося такими чарівними барвами. Ми з кадетом пішли. У нас в саду була стара гойдалка. Я посадив його на тоненьку дощечку і почав гойдати. Він сидів нерухомо в своєму мундирчику з грубого сукна, з широкими золотими позументами, і міцно тримався за шворки.
— Та ви розстебніть свій комір,— сказав я йому.
— Нічого, ми звикли,— промовив він і відкашлявся.
Він був схожий на свою сестру; особливо очима. Мені було і приємно прислужитись йому, і водночас той самий терпкий сум стиха краяв мені серце. "Тепер я вже справді дитина,— думав я,— а вчора..." Я згадав, де я напередодні упустив ножик, і знайшов його. Кадет випросив його у мене, зірвав товсту стеблину любистку, вирізав з неї дудку і почав висвистувати. Отелло теж посвистів.
Зате ввечері як він плакав, цей самий Отелло, на Зінаїдиних руках, коли, відшукавши його в куточку саду, вона спитала, чого він такий засмучений? Сльози мої покотилися з такою силою, що вона злякалася.
— Що з вами? Що з вами, Володю? — повторювала вона і, бачачи, що я не відповідаю їй і не перестаю плакати, хотіла було поцілувати мене в мокру щоку. Але я відвернувся од неї і крізь сльози прошепотів:
— Я все знаю; навіщо ви гралися зі мною?.. Навіщо вам було потрібне моє кохання?
— Я винна перед вами, Володю...— мовила Зінаїда.— Ах, я дуже винна...— додала вона і стисла руки.— Скільки в мені поганого, темного, грішного... Але я тепер не граю вами, я вас люблю — ви й гадки не маєте, чому і як... Одначе, що ж ви знаєте?
Що міг я сказати їй? Вона стояла передо мною і дивилась на мене, а я належав їй весь, з голови до ніг, коли вона дивилась на мене... За чверть години я вже бігав з кадетом і Зінаїдою наввипередки; я не плакав, я сміявся, хоч з набряклих повік від сміху котилися сльози; у мене на шиї, замість галстука, була пов'язана Зінаїдина стрічка, і я закричав з радощів, коли мені пощастило впіймати її за стан. Вона робила зо мною все, що хотіла.
XIX
Я потрапив би у велику скруту, коли б мене примусили розповісти докладно про те, що я переживав протягом тижня, після моєї нещасливої нічної експедиції. Це був дивний, гарячковий час, хаос якийсь, в якому вихором кружеляли найпротилежніші почуття, думки, підозри, надії, радощі й страждання; мені було страшно заглянути в себе, якщо тільки шістнадцятилітній хлопець може заглянути в себе, страшно було щось збагнути; я просто поспішав прожити день до вечора; зате вночі я спав... дитяча легковажність мені допомагала. Я не хотів знати, чи кохають мене, і не хотів признатися собі, що мене не кохають; батька я уникав — але уникати Зінаїди я не міг... Мене пекло як вогнем в її присутності... але для чого мені було знати, що то був за вогонь, на якому я горів і млів,— добре вже те, що мені було солодко мліти й горіти. Я віддавався всім своїм враженням і сам з собою лукавив, відвертався од спогадів і заплющував очі перед тим, що передчував у майбутньому... Ця знемога, мабуть, довго б не тривала... сильний, як грім, удар враз усе припинив і перекинув мене в нову колію.
Повернувшись якось на обід після досить тривалої прогулянки, я був дуже здивований, довідавшись, що маю обідати сам, що батько поїхав, а матінка нездужає, не хоче їсти і замкнулась у себе в спальні. З облич лакеїв я догадався, що сталося щось незвичайне... Розпитувати їх я не зважився, але в мене був приятель, молодий буфетник Пилип, пристрасний любитель віршів і артист на гітарі,— я звернувся до нього. Від нього довідався, що між батьком і матінкою розігралася жахлива сцена (а в дівочій все було до єдиного слова чутно; багато говорилося по-французькому — та покоївка Маша п'ять років жила у швачки з Парижа і все розуміла); що матінка моя дорікала батькові за невірність, знайомство з сусідньою. панночкою, що батько спочатку виправдувався, потім спалахнув і в свою чергу сказав якесь жорстоке слово, "начебто про їхні літа", через що матінка заплакала; що матінка й собі згадала про вексель, нібито виданий старій княгині, і дуже погано про неї говорила, і про панночку теж, і що тут батько їй пригрозив.
— А сталося все лихо,— казав далі Пилип,— через безіменний лист; а хто його написав — невідомо; а то як би все це розкрилося, причини ніякої нема.
— Та хіба щось було? — насилу вимовив я, тимчасом як руки і ноги мої холонули і щось затремтіло в самій глибині грудей.
Пилип багатозначно мигнув.
— Було. Такого не втаїш; вже на що батечко ваш в цьому ділі обережний — але ж треба, приміром, карету найняти абощо... без людей не обійдешся ніяк.
Я відпустив Пилипа — і впав на ліжко. Я не заридав, не вдався у відчай; я не питав себе, коли і як це сталося; не дивувався вже, як це я давно не догадався,— я навіть не нарікав на батька... Те, що я почув, було понад мої сили: це раптове відкриття приголомшило мене... Все було скінчено. Всі квіти мої враз були вирвані і лежали довкола, розкидані й потоптані.
XX
Матінка на другий день сказала, що переїжджає до міста. Вранці батько увійшов до неї в спальню і довго сидів з нею сам на сам. Ніхто не чув, що він їй сказав, але матінка вже не плакала більше; вона заспокоїлась і звеліла подати їй сніданок — але не вийшла і рішення свого не змінила. Пригадую, я проблукав цілий день, але в сад не заходив і ні разу не глянув на флігель, а ввечері я був свідком дивної події: батько мій вивів графа Малевського під руку через залу в передпокій і в присутності лакея холодно сказав йому: "Кілька днів тому вашій вельможності в одному домі показали на двері; а тепер я не вдаватимуся з вами в пояснення, але маю за честь повідомити, що коли ви ще раз завітаєте до мене, то я вас викину у вікно. Мені ваш почерк не до вподоби". Граф похилився, зціпив зуби, зіщулився і зник.
Почали лаштуватися до переїзду в місто, на Арбат, де у нас був дім. Батькові, певно, самому вже не хотілося залишатися більше на дачі; та, видно, він встиг умовити матінку не зчиняти галасу. Все робилося тихо, без поспіху, матінка звеліла навіть поклонитися княгині й висловити їй жаль, що через хворобу не побачиться з нею до від'їзду. Я блукав, як очманілий,— і одного тільки бажав, щоб швидше все це скінчилося. Одна думка не виходила в мене з голови: як могла вона, молода дівчина — ну, і все-таки княжна,— зважитись на такий вчинок, знаючи, що батько мій людина не вільна, і маючи змогу вийти заміж хоч би, наприклад, за Бєловзорова? На що ж вона сподівалася? Як не побоялась занапастити все своє майбутнє життя? Так, думав я, оце — кохання, оце — пристрасть, оце — відданість... І мені пригадалися слова Лушина: офірувати собою солодко — як для кого. Якось довелося мені побачити в одному з вікон флігеля бліду пляму... "Невже це Зінаїдине обличчя?" — подумав я... І справді, то було її обличчя. Я не витерпів. Я не міг розлучитися з нею, не сказавши їй останнього "прощай". Я вибрав зручну хвилину і пішов у флігель.