— Що ви, княжна,— пробурмотів Малевський і аж побілів.
— Княжна має рацію,— скрикнув Бєловзоров і собі підвівся.
— Я, їй-богу, ніяк не сподівався,— казав далі Малевський,— в моїх словах, здається, не було нічого такого... У мене й на думці не було образити вас... Простіть мені.
Зінаїда кинула на нього холодний погляд і холодно посміхнулася.
— Про мене, хоч і залишайтесь,— промовила вона з недбалим рухом руки.— Ми з мсьє Вольдемаром даремно розсердилися. Вам любо жалітись... на здоров'я.
— Простіть мені,— ще раз повторив Малевський, а я, згадуючи Зінаїдин рух, подумав знову, що справжня королева не могла б з більшою гідністю вказати зухвальцеві на двері.
Гра у фанти тривала недовго після цієї невеликої сцени; всім стало якось не по собі, не так від самої цієї сцени, як від іншого, не зовсім виразного, але тяжкого почуття. Ніхто про нього не говорив, але кожен відчував його і в собі, і у свого сусіда. Майданов прочитав нам свої вірші — і Малевський з перебільшеним запалом розхвалював їх. "Як йому тепер хочеться показати себе добрим",— шепнув мені Лушин. Ми невдовзі розійшлися. Зінаїда раптом поринула в роздуми; княгиня прислала сказати, що в неї голова болить; Нірмацький почав скаржитись на свої ревматизми...
Я довго не міг заснути, мене вразило Зінаїдине оповідання. "Невже в ньому був натяк? — запитував я сам себе,— і на кого, на що вона натякала? І коли справді є на що натякнути... то як же зважитися?.. Ні, ні, не може бути",— шептав я, перевертаючись з однієї гарячої щоки на другу. Але я згадав вираз Зінаїдиного обличчя під час її розповіді... згадав вигук, що вихопився у Лушина в Нескучному, раптові зміни в її поводженні зо мною — і губився в догадках. "Хто він?" Ці два слова немов стояли перед моїми очима, накреслені в мороку; наче низька лиха хмара повисла надо мною — і я відчував, як вона гнітить мене, і ждав, що от-от вона вибухне грозою. Багато до чого я звик останнім часом, багато чого надивився у Засєкіних; їхнє безладдя, сальні недогарки, поламані ножі й виделки, похмурий Воніфатій, обшарпані покоївки, манери самої княгині — все це дивовижне життя не вражало мене більше... Але до того, що неясно вчувалося мені тепер в Зінаїді,— я звикнути не міг... "Авантюр'єрка"[2],— сказала про неї якось моя мати. Авантюр'єрка — вона, мій ідол, моє божество! Ця назва пекла мене, і я намагався піти від неї в подушку, я обурювався — і водночас на що б я не погодився, чого б не дав, аби тільки бути тим щасливцем біля фонтана!..
Кров у мене зайнялась і зашумувала. "Сад... водограй...— подумав я.— Піду лишень я в сад". Я швиденько вдягся і вислизнув з дому. Ніч була темна; дерева ледве шепотіли; з неба падав легкий холодок, з городу пахло кропом. Я обійшов усі алеї; легкий звук моїх кроків і бентежив, і бадьорив, я зупинявся, ждав і слухав, як билось моє серце — сильно і швидко. Нарешті я наблизився до паркана і сперся на тонку жердину. Нараз — чи це мені здалося? — за кілька кроків од мене промайнула жіноча постать... Я напружено втупив очі в темряву — я затаїв подих. Що це? Чи це кроки мені вчуваються, чи це знову б'ється моє серце? "Хто тут? — пробелькотів я ледве чутно. Що це знову? приглушений сміх?.. чи шурхіт у листі... чи зітхання над самим вухом? Мені стало страшно... "Хто тут?" — повторив я ще тихіше.
Повітря заструменіло на мить; в небі блиснула вогняна смужка: покотилася зірка. "Зінаїда?" — хотів спитати я, але звук завмер на моїх устах. І раптом глибоке безгоміння запало довкола, як це часто буває серед ночі... Навіть коники перестали сюрчати на деревах — тільки десь дзвякнуло віконце. Я постояв, постояв і повернувся до себе в кімнату, до своєї холодної вже постелі. Я відчував дивне хвилювання: наче я ходив на побачення — і лишився самотній і пройшов мимо чужого щастя.
XVII
На другий день я бачив Зінаїду тільки мигцем: вона їздила кудись з княгинею візником. Зате я бачив Лушина, який, проте, ледь привітався зі мною, і Малевського. Молодий граф усміхнувся і дружньо заговорив зо мною. З усіх відвідувачів флігелька тільки він зумів втертися в наш дім і полюбився матусі. Батько його не жалував і поводився з ним якось зневажливо-чемно.
— Ah, monsieur le page![3] — почав Малевський,— дуже радий зустрітися з вами. Що робить ваша прекрасна королева?
Його свіже, вродливе обличчя було мені таким огидним в цю хвилину — і він дивився на мене так зневажливо-грайливо, що я не відповів йому зовсім.
— Ви все ще сердитесь? — казав він далі.— Даремно. Адже не я назвав вас пажем, а пажі бувають здебільшого у королев. Але дозвольте вам зауважити, що ви погано виконуєте свій обов'язок.
— Чому це?
— Пажі повинні бути невідлучно при своїх володарках; пажі повинні все знати, що вони роблять, вони повинні навіть стежити за ними,— додав він, знизивши голос,— вдень і вночі.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що я хочу сказати? Я, здається, ясно висловлююсь. Вдень і вночі. Вдень ще сяк-так; вдень видно і людно; але вночі — тут уже біди не минути. Раджу вам не спати вночі і пильнувати, пильнувати невтомно. Пам'ятайте — в саду, вночі, біля водограю,— ось де треба чатувати. Ви мені спасибі скажете.
Малевський засміявся і повернувся до мене спиною. Він, певно, не надавав особливого значення своїм словам; він мав репутацію неперевершеного містифікатора і славився своїм умінням дурити людей на маскарадах, цьому немало сприяла та майже несвідома облудність, якою була пройнята вся його істота... Він хотів тільки подражнити мене; але кожне його слово отрутою розтікалося по всіх моїх жилах. Кров ударила мені в голову... "А! он воно що! — сказав я сам до себе,— добре ж! Значить, моє вчорашнє передчуття не підвело мене! Так не бувати ж цьому!" — голосно вигукнув я і ударив кулаком себе в груди, хоч я, власне, і не знав — чому не бувати. "Чи завітає в сад сам Малевський,— думав я (він, може, вибовкав: на це зухвальства у нього стане),— чи хто інший (огорожа нашого саду дуже низька і перелізти через неї було неважко),— а тільки лихо буде тому, хто мені попадеться! Нікому не раджу зустрічатися зо мною! Я доведу всьому світові і їй, зрадниці (я так-таки і назвав її зрадницею), що я вмію мститися!"