От сиджу я одного разу на мурі, дивлюсь у далечінь і слухаю дзвони, коли це раптом щось наче пробігло по мені — вітерець не вітерець і не дрож, а наче повів, наче відчуття чиєїсь близькості... Я опустив очі. Внизу, по дорозі, в легкій сіренькій сукні, з рожевою парасолькою на плечі, поспішала кудись Зінаїда. Вона побачила мене, зупинилась і, відкинувши край солом'яного бриля, звела на мене свої оксамитові очі.
— Що це ви робите там, на такій висоті? — спитала вона мене, якось дивно посміхаючись.— От,— казала вона далі,— ви все запевняєте, що кохаєте мене,— сплигніть до мене на дорогу, якщо ви справді кохаєте мене.
Не встигла Зінаїда вимовити цих слів, як я вже летів униз, наче хтось підштовхнув мене ззаду. Мур був щось сажнів два заввишки. Я потрапив ногами на землю, але поштовх був такий сильний, що я не міг вдержатись: я впав і на мить знепритомнів. Отямившись, я, не розплющуючи очей, відчув біля себе Зінаїду.
— Любий мій хлопчику,— говорила вона, схилившись надо мною, і в голосі її звучала стурбована ніжність,— як міг ти це зробити, як міг ти послухатись... Я ж люблю тебе... встань.
Її груди дихали біля моїх, її руки торкалися моєї голови і раптом — що сталося тоді зо мною! — її м'які, свіжі уста почали вкривати все моє обличчя поцілунками... вони торкнулись моїх уст... Але тут Зінаїда, мабуть, догадалась з виразу мого обличчя, що я вже опритомнів, хоч я все ще не розплющував очей, і, швидко звівшись на ноги, промовила:
— Ну, вставайте, пустун, божевільний; чого це ви лежите в куряві?
Я підвівся.
— Подайте мені парасольку,— сказала Зінаїда,— бач, куди я її кинула; та не дивіться на мене так... що за дурниці? Ви не забились? Кропивою, мабуть, пожалилися? Кажуть вам, не дивіться на мене... Та він нічого не тямить, не відповідає,— додала вона, наче сама до себе.— Ідіть додому, мсьє Вольдемар, почистіться, та не смійте йти за мною, а то я розсерджусь, і вже більше ніколи...
Вона не доказала й швидко пішла від мене, а я присів на дорозі... ноги мене не тримали. Кропива пожалила мені руки, у спині нило, і в голові паморочилось, але почуття безмежного щастя, що його я зазнав тоді, вже не повторилося в моїм житті. Солодким болем стояло воно в усьому тілі і вибухнуло нарешті захопленими стрибками й вигуками. Справді, я був ще дитиною.
XIII
Весь цей день я був такий веселий і гордий, я так живо зберігав на своєму обличчі відчуття Зінаїдиних поцілунків, я з таким трепетним захватом згадував кожне її слово, я так леліяв своє несподіване щастя, що мене брав страх, не хотілося навіть побачити її, провинницю цих нових відчуттів. Мені здавалось, що вже більше нічого не можна вимагати від долі, що тепер слід було б "отак глибоко зітхнути востаннє та й умерти". Зате другого дня, ідучи у флігель, я почував велике збентеження, що його даремно намагався приховати під виглядом скромної розв'язності, як це годиться людині, яка хоче дати зрозуміти, що вона вміє зберігати таємницю. Зінаїда прийняла мене дуже просто, нітрохи не хвилюючись, тільки посварилась на мене пальцем і спитала: чи немає у мене синіх плям? Вся моя стримана розв'язність і таємничість вмить зникли, а разом з ними і збентеження моє. Певна річ, я нічого особливого не сподівався, але Зінаїдин спокій мене наче холодною водою облив; я зрозумів, що я дитина в її очах,— і мені стало дуже сумно! Зінаїда ходила туди й сюди по кімнаті, кожного разу мимохідь посміхалася, коли поглядала на мене, але думки її були далеко,— я це добре бачив...
"Заговорити самому про вчорашнє,— подумав я,— спитати її, куди вона так поспішала, щоб з'ясувати все до кінця...", але я тільки махнув рукою і сів у куточку.
Увійшов Бєловзоров; я зрадів йому.
— Не знайшов я вам верхового коня, смирного,— заговорив він суворим тоном.— Фрейтаг ручиться мені за одного, та я не певен. Боюсь.
— Чого ж ви боїтесь,— спитала Зінаїда,— дозвольте запитати?
— Чого? Ви ж бо не вмієте їздити. Боронь боже, трапиться якесь лихо! І що це за фантазія вам зайшла в голову!
— Ну, це вже моє діло, мсьє мій звір. В такому разі я попрошу Петра Васильовича... (Мого батька звали Петром Васильовичем. Я здивувався, що вона так легко і невимушено згадала його ім'я, наче була певна в його готовності прислужитися їй).
— Он воно що,— обізвався Бєловзоров.— Це ви з ним хочете їздити?
— З ним чи з кимсь іншим — вам це байдуже. Тільки не з вами.
— Не зо мною,— повторив Бєловзоров.
Воля ваша. Що ж? Я вам коня доставлю.
— Та тільки глядіть — не корову якусь. Я вас попереджаю, що я хочу скакати.
— Скачіть, будь ласка. З ким же це, з Малевським, чи що, ви поїдете?
— А чому б і не з ним, воїне? То вгамуйтеся,— додала вона,— і не виблискуйте очима. Я і вас візьму. Ви знаєте, що для мене тепер Малевський — пхе! — Вона струснула головою.
— Ви це кажете, щоб мене втішити,— пробурчав Бєловзоров.
Зінаїда примружила очі.
— Це вас утішає?.. О... о... о... воїне! — сказала вона нарешті, немовби не добравши іншого слова.— А ви, мсьє Вольдемар, ви б поїхали з нами?
— Я не люблю... У великому товаристві...— пробурмотів я, не зводячи очей.
— Ви любите більше tête-a-tête?..[2] Що ж, вільному воля, спасенному... рай,— промовила вона, зітхнувши.— Ідіть же, Бєловзоров, робіть своє діло. Кінь потрібний мені на завтра.
— Так; а гроші де взяти? — втрутилася княгиня.
Зінаїда насупилась.
— Я їх у вас не прошу,— Бєловзоров мені повірить.
— Повірить, повірить...— пробурмотіла княгиня і раптом на все горло закричала: — Дуняшко!
— Maman, я вам подарувала дзвіночок,— зауважала княжна.
— Дуняшко! — гукнула знову княгиня.
Бєловзоров попрощався; я пішов разом з ним... Зінаїда мене не затримувала.
XIV
Другого дня я встав рано, вирізав собі палицю і вирушив за заставу. Піду, мовляв, своє горе розвію. День був чудовий, ясний і не дуже гарячий; веселий, свіжий вітер гуляв над землею і злегка шумів та грав, все ворушачи й нічого не тривожачи. Я довго бродив по горах, у лісі; я не почував себе щасливим, я вийшов з дому, щоб віддатись своєму смуткові; але молодість, чудова погода, свіже повітря, втіха від швидкої ходьби, солодка знемога від лежання в густій траві — зробили своє: згадка про ті незабутні слова, про ті поцілунки знову втиснулась мені в душу. Мені приємно було думати, що Зінаїда все-таки не може не віддати належного моїй рішучості, моєму героїзмові... "Інші для неї кращі за мене,— думав я,— нехай! Зате інші тільки скажуть, що зроблять, а я зробив! І хіба тільки це я міг би зробити заради неї!.." Уява моя заграла. Я почав уявляти собі, як визволятиму її з рук ворогів, як я, весь залитий кров'ю, вирву її з в'язниці, як помру біля її ніг. Я згадав картину, що висіла в нашій вітальні: Малек-Аделя, який викрадає Матильду... І одразу ж зацікавився появою великого строкатого дятла, який заклопотано піднімався вгору по тонкому стовбуру берези і занепокоєно виглядав з-за неї то направо, то наліво, наче музикант з-за шийки контрабаса.