Перше кохання

Иван Тургенев

Присвячено П. В. Анненкову

Гості давно роз'їхались. Годинник пробив пів на першу. В кімнаті лишилися тільки господар, та Сергій Миколайович, та ще Володимир Петрович.

Господар подзвонив і звелів прибрати зі столу.

— Отже, цю справу вирішено,— промовив він, глибше сідаючи в крісло і запаливши сигару,— кожен з нас повинен розповісти історію свого першого кохання. Ваша черга, Сергію Миколайовичу.

Сергій Миколайович, кругленький, з пухкеньким білявим обличчям чоловік, подивився спочатку на господаря, потім звів очі до стелі.

— У мене не було першого кохання,— сказав він нарешті,— я просто почав з другого.

— Як це так?

— Дуже просто.— Мені було вісімнадцять років, коли я вперше почав залицятись до однієї дуже милої панночки; але я упадав коло неї так, ніби це не було для мене чимсь новим — так само, як я упадав потім коло інших. Власне кажучи, вперше й востаннє я закохався років у шість, в свою няню; але це було дуже давно. Подробиці наших стосунків стерлися з моєї пам'яті, та коли б я їх і пам'ятав, кого це може цікавити?

— То як же бути? — почав господар.— В моєму першому коханні теж небагато цікавого; я ні в кого не закохувався до знайомства з Ганною Іванівною, моєю теперішньою дружиною,— і все у нас ішло як по маслу, батьки нас висватали, ми дуже скоро полюбились одне одному — і побрались, не зволікаючи. Моя казка двома словами мовиться. Я, панове, мушу признатись, зачіпаючи питання про перше кохання, покладався на вас, не скажу старих, але й не молодих холостяків. Може, ви нас чим-небудь потішите, Володимире Петровичу?

— Моє перше кохання і справді належить до числа не зовсім звичайних,— відповів, трохи запнувшись, Володимир Петрович, чоловік років сорока, чорнявий, з легкою сивиною.

— А! — промовили господар і Сергій Миколайович в один голос.— Тим краще... Розповідайте.

— Гаразд... проте ні: розповідати я не буду, я не майстер розповідати; виходить сухо і коротко або дуже довго й фальшиво; а коли дозволите, я запишу все, що згадаю, в зошит і прочитаю вам.

Приятелі спершу були не погодились, але Володимир Петрович таки наполіг на своєму. За два тижні вони знову зійшлися, і Володимир Петрович додержав своєї обіцянки.

Ось що стояло в його зошиті.

I

Мені минуло тоді шістнадцять літ. Було це влітку 1833 року.

Я жив у Москві, в моїх батьків. Вони наймали дачу поблизу Калузької застави, проти Нескучного. Я готувався в університет, але працював дуже мало і не поспішаючи.

Ніхто не обмежував моєї свободи. Я робив, що хотів, особливо відколи розстався з останнім моїм гувернером-французом, котрий ніяк не міг звикнути до думки, що він впав "як бомба" (comme une bombe) в Росію, і з лютим виразом на обличчі цілими днями валявся в ліжку. Батько поводився зо мною байдуже-ласкаво; матінка майже не звертала на мене уваги, хоч у неї, крім мене, не було дітей: інші турботи її поглинали. Мій батько, людина ще молода і дуже гарна на вроду, одружився з нею з інтересу; вона була старша за нього на десять років. Сумним було життя моєї матінки: вона безнастанно хвилювалась, ревнувала, сердилась, але не в присутності батька; вона дуже його боялась, а він тримався з нею строго, холодно, відчужено... Я не бачив людини більш вишукано спокійної, самовпевненої і самовладної.

Я ніколи не забуду перших тижнів, що їх я прожив на дачі. Погода стояла чудова; ми переїхали з міста дев'ятого травня, саме на Теплого Миколу. Я гуляв то в саду нашої дачі, то по Нескучному, то за заставою; брав з собою якусь книжку — курс Кайданова, наприклад,— але рідко її розгортав, а більше читав уголос вірші, яких знав дуже багато напам'ять; кров шумувала в мені, і серце мліло,— так солодко і смішно; я все ждав, наче чогось боявся, і всьому дивувався, і весь був напоготові; фантазія буяла й носилась навколо тих самих уявлень, як на світанку стрижі навколо дзвіниці; я замислювався, сумував і навіть плакав; але і крізь сльози, і крізь сум, навіяний то співучим віршем, то красою вечора, проступало, як весняна травиця, радісне почуття молодого, вируючого життя.

У мене був верховий коник, я сам його сідлав і їхав куди-небудь подалі, пускався навскач і уявляв собі, ніби я рицар на турнірі — як весело дув мені у вуха вітер! — або, піднявши обличчя до неба, приймав його осяйне світло і блакить у розкриту душу.

Пригадую, в той час образ жінки, привид жіночого кохання майже ніколи не виникав у ясних обрисах в моїй уяві; але в усьому, що я думав, в усьому, що я відчував, таїлося напівсвідоме, соромливе передчуття чогось нового, несказанно солодкого, жіночого...

Це передчуття, це чекання пройняло всю мою істоту: я дихав ним, воно струменіло по моїх жилах в кожній краплині крові... йому судилося невдовзі збутися.

Дача наша складалася з дерев'яного панського будинку з колонами і двох низеньких флігельків; у флігелі ліворуч містилась малесенька фабрика дешевих шпалер... Я не раз ходив туди дивитись, як десяток худорлявих і скуйовджених хлопчаків у заяложених халатах і з виснаженими обличчями раз у раз вискакували на дерев'яні підойми, що тисли на чотирикутні оцупки преса, і таким чином вагою своїх кволих тіл витискали барвисті візерунки шпалер. Флігельок праворуч стояв порожній і здавався в найми. Якось — тижнів через три після дев'ятого травня — віконниці у вікнах цього флігелька відчинились, показалися в них жіночі обличчя — якась сім'я оселилася в ньому. Пригадую, того самого дня під час обіду матінка спитала дворецького, хто такі наші нові сусіди, і, почувши прізвище княгині Засєкіної, спершу промовила з якоюсь пошаною: "А! княгиня...— А потім додала: — Певно, бідна якась".

— Трьома візниками приїхали,— зауважив, шанобливо подаючи страву, дворецький,— свого екіпажа не мають, та й меблі нікудишні.

— Так,— одказала матінка,— а все-таки краще.

Батько холодно глянув на неї; вона замовкла.

Справді, княгиня Засєкіна не могла бути багатою жінкою: найнятий нею флігельок був такий старий, і малий, і низький, що люди, хоч трохи заможні, не погодилися б оселитися в ньому. А втім, я тоді пропустив це повз вуха. Князівський титул для мене не дуже важив: я недавно прочитав "Розбійників" Шіллера.