Смішні ці риби зі своїми щоденними суперечками про те, котра з них краща! Ще смішніша рада черепах, яка вирішує це! Бо ж Перламутрова троянда напевне знає, що заховане в ній маленьке сонце найчарівніше в світі! Але яке діло іншим до того?
Потайні гордощі Перламутрової троянди додавали перлині все яскравішого блиску й розкішних кольорів. Вона мала в собі не тільки ніжне сяйво місяця, блиск сонця, але й переливчастість небесної райдуги.
Глибоко на дні моря, куди сонячне проміння приходить лише в полудень, Перламутрова троянда створила свій світ. Вона могла б жити в ньому рік, сто років, цілу вічність. Більше ніхто й ніщо не було їй потрібне! Нікого вона вже не шукала, навіть забула про хмари й квіти. Але якось крізь товщу води на дно моря пірнуло темне тіло і чиясь рука схопила її, відірвала від дна й понесла вгору.
Чи пройшла тільки мить? Чи цілу вічність вона мандрувала? Нарешті вода розступилася, і Перламутрова троянда зажмурилася від яскравого сонця.
— Яка велика! — почула вона чийсь вигук і розплющила очі. О, диво! На небі світило золоте Сонце, кругом нього пливли легенькі, мовби морська піна, хмари! А солоний запах моря, духмяні пахощі розмаринових квіток! Перламутровій троянді аж подих перехопило. Все навколо виблискувало, тремтіло куди привабливіше, ніж оповідала про це риба. Проте ніколи їй було захоплюватися чудесами Горішнього світу: чиясь жорстока рука вже боляче її стискувала, копирсалася в ній, розкривала мушлю,— певне, добиралася до схованого всередині.
— Диви, перлина! А яка велика й блискуча! — заволав якийсь чоловік.
Перламутрова троянда востаннє побачила сяйво свого маленького сонця. В її випорожнену мушлю залетів солоний морський вітер.
А рибалка засунув перлину в кишеню і поквапився додому... Один із хлопчаків підняв покинуту черепашку, очистив її від піску й приклав до вуха.
Чи було те, що він почув, гомоном хвиль? А може, розповіддю про життя на дні моря, в улоговині? Хлопчак ніжно погладив Перламутрову троянду, сховав її під сорочку й побіг похвалитися матері.
Цілу ніч тримав він черепашку біля вуха. Йому здавалося, що чує прибій, кигикання чайок, крик буревісника... І всю ніч по небу плив Місяць, а Перламутровій троянді здавалося, що то пливе відібране в неї маленьке сонечко. Високо, дедалі вище підіймався Місяць. Ніжно, дедалі ніжніше шуміла черепашка.
Вранці, зазирнувши у вікно, сонце побачило хлопчика й черепашку, які, міцно притиснувшись одне до одного, спали. А з-під їхніх заплющених повік сочилося перламутрове сяйво.
Море ж було далеке й мовчазне. Лише на дні, в улоговині, її мешканці знепокоєно питали одне одного: куди поділася Перламутрова троянда? А під склом на прилавку найрозкішнішої крамниці в місті виблискувала перлина. Люди поспішали до крамниці, щоб побачити її, але тільки один хлопчак і один пісняр знали, що насправді під склом виблискує чиєсь зболене бажання...