Жив собі один Ошуканець, та ще й який! Сто царств пройдеш, а спритнішого не зустрінеш! По стежках-доріжках розповзався поголос, що й місяць, якби був трохи ближче, опинився б у його руках; що Ошуканець може річку від'єднати від джерела; з ока непомітно зіницю вийняти! Ошуканець ті пустопорожні балачки мав за ніщо. До чужого рота не приставиш ворота. Якщо добро саме пливе в руки, то чого ж відмовлятися од нього!
Вирішив Ошуканець стати неперевершеним майстром свого ремесла. Подався він по містах шукати ліпшого, ніж він сам, майстра, щоб підрядитися до нього в учні й перейняти вміння. Дістався він так аж до тридесятого царства. А був Ошуканець красень писаний! Пальці на руках довгі й тонкі, обличчя мов із срібла викуте, довга русява чуприна спадає на оксамитовий камзол, на капелюсі червона квітка. Увійшов у шинок, усміхається. Чує — прибув купець, що овечі руна скуповує. Кого зустріне, нікого не мине, всіх обшахрує. Такого чоловіка Ошуканець і шукав. Чесну людину обдурити не бозна-що! Став Ошуканець усіх у шинку пригощати, а сам покрадьки за купцем стежить. А той уже звеселяється в душі. Не інакше, думає, багатий дурень батьківські гроші пропиває! Підсів купець до Ошуканця. П'ють. Братаються.
— Зіпсувався народ! Пройдисвіт на пройдисвітові! — б'є купець кулаком по столу, зітхаючи.— Боїшся мідяк у кишеню покласти...
— Якщо є друзі, знайдуться й гроші! — виклав Ошуканець три дукати на стіл: мовляв, купець може не турбуватися про гроші...
Життя — суцільна мука нестерпна! Ось він, учора ще щасливий чоловік, сьогодні проклинає свою долю. Дружина молода занедужала, він увесь статок програв у карти, й продавати більше нема чого, хіба що кілька сотень овець. Ошуканець згорьовано похитав головою, а купець почухав потилицю й запропонував: гаразд, він дасть йому шістсот золотих за овець, порятує його від ганьби. Звичайно, хтось інший, може, дав би йому і втричі більше, проте хто знає, скільки доведеться чекати того іншого. Кладе купець торбинку із золотом на стіл, Ошуканець відсуває її од себе. Мовляв, не тепер, треба з батьком порадитися. Але купець так затявся, що й слухати не хоче! І він, мовляв, не в тім'я битий: або зараз, або ніколи!
— Добре! — зітхнув Ошуканець, підхопив торбинку, а купець щодуху помчав до кошари, аби вигнати овець, поки хтось інший не дав за них кращу ціну.
А Ошуканець? Розреготався і велів принести барильце вина.
— Хто голодний, нехай їсть! — сказав він.— Хто хоче пити, нехай п'є! Купець усіх пригощає...
Ошуканець їв і пив, пригощав усе село, а вранці зникли Ошуканець, найкраща дівчина і найпрудкіший кінь. Вітер пошлеш навздогінці, й той його не дожене. А якщо й дожене, то що з того? В Ошуканця кишеня дірява. Він або прогуляє гроші з товариством у шинку, або роздасть по дорозі обірванцям. Даремно сиві діди вмовляють його відкласти щось на чорний день, Ошуканець лише сміється: у нього чорних днів не може бути!
— Дурні на світі не переводяться! — жартує він.
І суддям уже надокучило судити його. Ошуканець напам'ять знає усі закони, погоджується на будь-яку кару, проте немає такої тюрми, з якої він не втік би того ж таки дня. Мовляв, він не з тих, хто їсть хліб за рахунок державної скарбниці.
— Ваша справа судити мене, моя — втікати! — сміється він, сповнений презирства до продажних суддів і тюремних стражників.
— І чого вони скаженіють? їхня справа — судити. Що суворіша кара, то більше слави. Хто знає, що робив би бог, якби не було диявола? — розводив Ошуканець руки, з кожним днем удосконалюючись у своєму ремеслі.
Чого ж дивуватися, що поголос про нього сягнув до сусіднього царства. Почула про Ошуканця одна молода мати, котра боролася зі Смертю за життя свого сина. "А раптом він може Смерть перехитрити! — подумала мати.— І врятує мого синочка!" З настирливістю трави чіплялася вона за життя малюка, не дозволяючи Смерті обірвати тонку павутинку. І Смерть була вражена її стійкістю, на мить їй навіть горло перехопило від гніву.
— Ти мусиш віддати мені сина, немає для нього зцілення, немає на світі людини, яка б принесла з життєдайного джерела ковток води для твого сина.
Скинулася мати, почувши це.
— Де це джерело? — запитала вона, а Смерть на весь голос розреготалася.
— А що даси мені, якщо я скажу?
— Все, що захочеш! — пообіцяла згорьована жінка.
Смерть ніколи не відзначалася поміркованістю.
— Віддай мені свої розкішні коси, свої очі, синіші від волошок, рум'янець і свіжість свого обличчя.
Мати все віддала і навіть жалю не відчула. Вона слухала, як за дев'ятьма горами й пустелями росте височенний ясен, що з'єднує рай з пеклом. Гілля його торкається сьомого неба, а коріння в серце землі вросло. Під ним струмує джерело життя. Хто вип'є з нього бодай ковток, позбудеться всіх хвороб, старості й житиме доти, поки життя йому не набридне. Але до джерела цього ще ніхто не діставався. А якщо хто й дістанеться, то зможе взяти один-єдиний ковток води. Як донести його синові? Як обхитрувати відьом, сизого орла й білу гадюку, що стережуть джерело?
— Як обхитрувати? — вигукнула мати і пригадала розповіді про Ошуканця.— Обіцяй зглянутися над моїм сином, і я знайду таку людину,— прошепотіла жінка, а Смерть знову розреготалася.
— Припустимо, знайдеш ти таку людину. А що ти їй даси? Багатства в тебе ніколи не було. А тепер і вроди немає. Хто заради тебе віддасть своє життя? — сказала Смерть, але мати вже не чула її слів.
Дедалі важче дихала хвора дитина. Треба неодмінно добувати ліків. Сліпа, безволоса, притискуючи до грудей сина, вибігла вона на вулицю, благаючи всіх зустрічних допомогти їй знайти Ошуканця.
— Поки молодий місяць не дозріє, відпущено мені часу. Лише доти Смерть буде чекати. Знайдіть Ошуканця, життям єдиного сина вас заклинаю!
Доніс вітер до Ошуканця благання сліпої матері.
— Ти мене шукала? — запитав він, і вона, похиливши голову, розповіла йому про свою жахливу угоду зі Смертю. Не втаїла і про напасті, що чигають на того, хто знайде джерело життя, зізналася також, що можна взяти лише один ковток життєдайної води...
— Тобі вирішувати. Тобі одному під силу перехитрити Смерть. Якщо не допоможеш, тоді вже ніхто не зарадить біді! — закінчила мати свою розповідь і міцніше притиснула до грудей малюка, горло якого Смерть уже стиснула своєю крижаною рукою.— Мені нічого тобі дати...