Ошуканець і смерть

Страница 2 из 4

Гроздана Олуїч

Ошуканець замислився. Хто відважиться на вчинок, за який нічого не отримаєш, а життя можеш позбутися? І все ж... Нікому ще не вдавалося перехитрити Смерть — немає на світі хитрішого за неї! Глибоко замислився Ошуканець.

— Гаразд! — сказав він нарешті.— Отже, ти кажеш, що той єдиний ковток я, знайшовши джерело, не зможу випити?

Тепер настала черга жінці задуматися.

— Не знаю, але я вірю, що ти врятуєш мою дитину! — Мати гірко заплакала й похилила голову.

Ошуканець поклав руку їй на плече.

— Я піду, проте нічого тобі не обіцяю...

Залишилася мати боротися за життя сина, а Ошуканець подався на пошуки джерела життя.

Довгою і небезпечною була дорога Ошуканця. Він збив ноги до крові, поки дійшов до третьої пустелі й побачив орля, що марно силкувалося вибратися з розколинки, хоча при цьому й звуку не подавало. Жінка говорила щось про сизого орла. Це ж було пташеня, з його пораненого плеча цебеніла кров, але воно вперто мовчало. Зглянувся Ошуканець над гордим пташам, витягнув його з розколинки, рукавом від своєї сорочки перев'язав крило й попростував далі, підбадьоруючи себе самого: "Раз живемо! Раз помираємо! Раз випадає у житті позмагатися із самою Смертю!"

Здолав Ошуканець і спрагу, і втому: дійшов-таки до дев'ятої пустелі. В собі він ні на мить не сумнівався, але коли над розжареним піском побачив височенного ясена, на спині його виступив холодний піт. А якщо не зуміє він перехитрити відьом? А якщо орел виклює йому очі? А якщо не втече він од білої гадюки? Нарешті Ошуканець збагнув, яка страшна небезпека чекає його. Що ж, раз жити — раз і помирати. Адже міг би він уже давно згинути на каторзі, могли б уже й кістки його в пустелі висохнути. Згадав Ошуканець, через що йому вже довелося пройти, й відразу легше в нього стало на душі. Зрештою, можна і в пуховику задихнутися, і від хвороби врізати дуба... Зачаївся Ошуканець за скелею, аби прослідкувати за першими сторожами.

Сонце пражило немилосердно, над піском наче жовте полум'я палахкотіло, а піщинки в розжарені іскринки перетворювалися. Але не зажмурився Ошуканець, не пішов шукати тіні. Що б не сталося, відступати нікуди! Навколо дивовижна тиша: ні шурхоту пташиних крил, ні шуму вітру. Виблискували на сонці золоті листки ясена, сріблясто мінився стовбур, а відьмами й не пахло і дзюрчання джерела не чутно. "Може, Смерть обдурила жінку?" — подумав Ошуканець і зненацька відчув, що сили його тануть, кудись діваються, наче вода в пісок. Почулося брязкотіння, дратівливі голоси. Напружив Ошуканець слух і зрозумів: баби сваряться. Напружив очі й бачить, що неподалік сидять біля казанка відьми, роздмухують вогонь, кричать, очі одна одній готові видряпати.

— Нема його! Навіщо ти його відпустила? — заволала перша.— Що ж мені тепер до кінця світу сторожувати замість нього?..

— Звичайно! А хто ж інший приніс би нам трави? — вигукнула друга. А тоді приклала долоню до вуха й прислухалася.

Ошуканець насторожився, але нічого не почув, тільки побачив, як з другого боку скелі виростає гігантська тінь якогось птаха. Підняв очі в небо й затремтів. Ой леле, ну й притуга: на птахові пір'я зі срібла, кігті й дзьоб залізні. Світ пішов кругами перед Ошуканцем. "Тут тобі, дурню, і кінець настав!" — подумав, але тінь орла промайнула над ним. У кількох кроках од скелі орел каменем упав на пісок і заговорив людським голосом:

— Не бійся, я твій боржник! Орля, якому ти допоміг, мій син, тож проси в мене все, що захочеш!..

Ошуканець від подиву аж рота роззявив. Знесилюючись по горах і пустелях, він усе сушив собі голову, як перехитрити страшного сизого орла, а він йому ще й допомогу пропонує! Помітив Ошуканець, що птах нетерпляче жде його відповіді, та й випалив: ,

— Дай пройти! Дозволь з джерела ковток води взяти!

Здригнувся Ошуканець, як побачив, що величезний орел дряпає кігтями скелю так, що з-під них іскри вилітають, однак повторив своє прохання. Цього разу здригнувся птах.

— Не можу я тебе пропустити! — сказав він.— Мене поставили тут першою сторожею... Але... якщо обіграєш мене в карти — пропущу. Втім, де тобі тягатися зі мною...— витяг орел карти з-під крила, розкидав їх дзьобом по скелі й запропонував:

— Здавай перший! Умову знаєш. Виграєш — пропущу, програєш — проковтну. За сина я тобі вельми вдячний, але все одно проковтну, коли виграю.— Змахнув птах головою, суворо крилами вдарив, а Ошуканець схилився перед ним у доземному поклоні й мовив:

— І за це спасибі. Твоя справа — сторожувати, моя — страшну гру вести...— Всміхнувся Ошуканець сам до себе: карти він знає, як свої п'ять пальців розрізняє, по запаху чує кожну.

— Починай! — роззявив орел свого страшного дзьоба, а Ошуканець сміється.— Не смійся, грай!

І почалася гра! Виграв Ошуканець першу партію. Орел переміг у другій. Потім Ошуканець виграв двічі поспіль, але тут орлу надокучило.

— Давай зіграємо востаннє! — сказав він.— Немає сили терпіти. Надто вже солодко пахне людським м'ясом!

Почали грати. Як тремтіли руки Ошуканця, коли він здавав карти! Як витріщав орел свої зголоднілі очі! Ось уже й сонце сідає. І нараз Ошуканцеві здалося: орел карту пересмикнув. Затим сумнів узяв орла.

— А ти не пересмикуєш? — запитав він.

Ошуканець заперечно похитав головою.

— Не пересмикую і не шахрую! — обурився він, а потрібна карта в нього про всяк випадок була прихована під язиком.

Орел скрикнув, повернувся подивитися, що йому в спину стрельнуло, а Ошуканець виплюнув карту й сплеснув руками:

— Я виграв!

— Бачу! — похнюпився орел.— Чи везіння, чи вміння тебе вирятувало, не знаю. Але вітаю. Мене ще нікому не вдавалося перемогти. Тепер слухай і запам'ятовуй: за сьомою скелею відьомське лігво, а вони ніколи не сплять. Лише на світанку їх ненадовго зморить сон, але й тоді вони одним оком дивляться. Побачать тебе — відразу в камінь перетворять. Поглянь на каміння перед їхнім лігвом. Побачиш на ньому чимало людських очей. Лише їх і залишили людям відьми. Гадаєш, ти один до джерела добиваєшся?

— Нічого я не гадаю! — відрубав Ошуканець.— Кажи коротше. Я знаю, що не на пироги йду. Що робити, коли їх сон зморить?

— Не спіши, відчайдуше! — забив орел крилами так, що каміння полетіло з кручі.— Не кидайся стрімголов назустріч своїй загибелі. Адже відьом мучить безсоння, тому й послали мене по траву на далекий острів у морі. Тому й казанок приготували. Я їм підмішаю у зілля сон-траву. Ти від неї так заснув би, що більше ніколи й не прокинувся б. А вони заснуть лише на якусь мить. Ти цю мить підстережи, зірви з їхніх голів хустки й тікай. Відберуть — прощайся з життям. Якщо відбіжиш на сто кроків — дадуть тобі за хустки все, що попросиш. У тих хустках їхня сила!