Батько мовчав, та все-таки мимоволі кидав оком на перехожих, шукав військових і про всяк випадок серед них і мене з автоматом, — раптом мати не помилилась?
І ось вони утрьох чимчикують назад до мосту, попереду аж біжить мати, за нею посопує батько з веселими, пудів на п'ять, чемоданами, за батьком з рідною мушкою на медовім підборідді вальцем притоптує тітка Настя... Почався міст, і на ньому, припнута дротами до перил, зависочіла якась картина. Мати добігла до неї, підвела на якусь мить охоплені сумнівом очі, та вже через ту саму мить нетерпляче стала підкликати рукою батька: чорний від бою, у касці, в ітлащ-накидці, я стояв на руїнах Берліна і прямо дивився на маму...
Підійшов батько, глухо опустив на міст чемодани, глянув на матір, на мене, глянув, не впізнав і сказав:
— Ну, то й що?
— Лк, ну то й що?! Ти що — Колю не взнаєш?
— Де? — спитав батько і оглянувся, глянув навіть на білий теплоходик під мостом унизу на воді. — Де? Шо ти таке городиш?
А мати вже йшла до іншого фото, до того мене, де я обнімав якусь дівчину, і вона обнімала мене, і люди бігли від землянок...
— А йдіть-но сюди,.йдіть сюди!.. Тут ще не такі, — загукала мати.
Батько знову взявся за чемодани, а тітка Настя, випереджаючи батька і перехожих, — щоб і вони чули! — затуркотіла до мами:
— Біжимо, біжимо... ми осьдечки, біжимо до нашого Колі, бо який же він молодий та гарний! Лк намальований!
Батька скривило від тих її слів, бо люди столичні, а особливо ті, що були старші і не дуже поспішали, попіднімали голови й собі, і навколо матері з тіткою налип гурток цікавих. Батько проминув цей іурт, і маму, і тітку, і пройшов повз мене з чемоданами далі, наче це був не його син, — бо зараз почнуть розпитувати, а що ти їм скажеш, що? — і став з чемоданами по мосту далі і тільки став, як знову зустрівся очима зі мною, вже третім, тільки цей його, третій, Коля цього разу лежав у бинтах на столі в медсанбаті...
А тітка Настя тим часом допалася до моєї дівчини:
— Ну, що ж... ну, що ж... славненька... нічого... тільки шия гола і руки, і губи навацькані... А спідниця, а кофта... бач, як виприндилася. Ви думаєте, Зіно, що то він її обнімає взасправжки? Та де! Та то він тільки так з нею грається... Еге ж, що нарошне? І я так думаю...
У тітки Насті росте у селі племінниця Ганя, ніжна і тиха, як літній мак, ми навіть часом пописували одне одному листи, правда, з кожним роком коротші...
— Л не скажу, що моя Ганя краща за цю, але й не гірша... Ану прочитайте, я не бачу, прочитайте, Зіно, отам унизу, що воно там написано, чи вона вже йому жінка, чи то тільки так, для кіна?
— А якщо й для кіна, то хіба що? — легко відповіла моя мати.
Тітка Настя змахнула з підборіддя на Москву-ріку муху і сказала:
— Ти диви — і в Москві мухи! А щоб вас сказь забрала!.. — І тут вона якось дивно притихла, аж наче згорбилась, якась глибока образа чи несправедливість прокинулася в ній, накотила на неї гіркою хвилею, бо, ледь розтуляючи губи, вона проговорила:
— То оце, виходить, начебто і є ваш Коля?.. Хоч трохи наче і схожий... похожий наче і лобом, і очима... хіба я кажу, що не схожий?.. Я цього не кажу... Але ж, але ж... — І тітка Настя враз спалахнула, душа її темно проти чогось, запротестувала. — Ні, а вбийте мене — не Коля!.. Не Коля — і все, хоч ріжте мене!..
Тітка вже уявила собі, як вона буде розказувати в селі про моїх матір з батьком, як вони бігали по Москві, по всіх вокзалах аж до Мурманська, хапали людей за поли та тягнули їх подивитися на їхнього розпанілого сина, коли вийшло, що то був не він, що він, їхній син, був лише схожий на того артиста при Кремлі у Москві з автоматом, що грає в кіно... Тітка Настя ще хотіла додати мамі: "Хіба я не пам'ятаю вашого Колі, як він бігав зі шлейкою через плече, вічно зашмарканий, бо з річки не вилазив, та садки обносив з такими ж вуркаганами, як і сам, спасу від них не було, та всякі безстидні наколки на руках і ногах робив, та ящиками патрони з наганами по горищах ховав, міліція приходила? — приходила, посадити хотіли — було! — та як із школи в колгосп до тракторів тікав, та..."
— А де це кіно йде і де його можна побачити? — спитала моя мати молоденьких кавалера і баришню, спитала саме їх, бо вони, ці молоденькі, переходячи від афіші до афіші, говорили одне до одного пошепки.
Баришня глянула на нову мамину куфайку, на валянки, хоча й не дуже нові, зате давно вже не в чунях, а в нових лавочних блискучих калошах, і сказала:
— Та що ви, бабушка, що ви! Ми самі на цей фільм не можемо квитків дістати!
— Ви нам тільки скажіть, де воно йде і як нам туди заїхати? — весело і разом з тим якось таємниче запитала мати, мовляв, це для вас тих квитків немає, а нам даром дадуть, ще й за руку проведуть, це ми тільки так, з вигляду колгоспні маринки...
Поки молоденькі розказували і показували руками мамі дорогу, батько зрозумів, що треба вертатися до автобуса...
— Аз автобуса пересядете на трамвай, а там трамваєм до Цветного бульвару, а на бульварі і є кінотеатр "Мир"...
Батько зняв із штанів шкіряного, широкого, з якірною бляхою, матроського, мурманського, братового пояса, перев'язав ним під ручками чемодани і завдав їх собі на плече...
Як тільки зійшли з трамвая і стали на тротуарі перед кінотеатром, батькові полегшало: хоча і тут народу, як на вокзалі, але тут люди не бігли, не жували, не лізли за пазуху по гроші, тут ходили попідруки, і від жінок пахло духами, наче кожна в ридикюлі носила по пучечку м'яти, і всі геть-чисто були при часах... А з фронтону кінотеатру і на передній стіні... за всі інститутські мої роки батько не бачив, мабуть, мене стільки, як тут за один день у Москві!
— Ти, Стьопо, десь тут з чемоданами притулися, постій, тільки далеко не відходь, а ми підемо та все узнаємо, — сказала мати, зняла з голови верхню теплу хустку зимову, взяла її під пахву і лишилася в тонкій літній жовтій. — Ходімте, Насте.
І вони поважно пішли до високих скляних дверей кінотеатру.
"Притулися, постій, далеко не відходь, аби ми тебе не шукали... Та щоб я ще коли з вами обома та з вашими чемоданами!.. А пропади воно все пропадем!" Стоячи на тротуарі з чемоданами через плече, пік батько раків і шукав очима місця, де б це його заховатися. Але де тут його заховаєшся, коли все видно, як у степу?.. Батько завмер: він почув, як з нього помаленьку зсуваються його безпоясні штани, з'їжджають, просто-таки падають, а підтягти їх, то треба лізти під пальто, під піджак і там уже підтягувати, і то при людях? Батько вдихнув глибше повітря і випнув на повну котушку свій тонкошкірий, худий живіт — не помагає, злізають! Доведеться підтягувати... Не будеш же стояти у Москві з чемоданами через плече і штанами нижче колін?! Батько відвернувся до трамвая, впхнув руки у кишені пальта і, щось ніби там шукаючи, став їх підтягувати — не виходить!.. Пальто грубе, цупке, з довоєнного ще сукна, та й підкладка на повсті... Його знову кинуло в жар, та тут він помітив, як двоє робочих винесли з кінотеатру на дерев'яному синьому щиті ще одного мене з гранатою в руці, зіперли той щит на фронтонну білу стіну^ зачепили зверху за кільця мотузками, а самі десь пішли — по драбину чи молоток, хто їх знає. Між тим щитом зі мною і стіною зробилася така собі халабуда, така собі затишна, наче собача будка. Оту-ди-то і кинувся ховатися батько. Найперше, що він зробив, це зняв з плеча чемодани, тісно приставив їх один до одного, словом, зробив собі таку лавку, відв'язав з ручок пояса, потім сів, скинув пальто, прикрив ним коліна і нишком став підперізуватись... З того боку щита мовчало, лише шаруділо підошвами об асфальт, а потім і забалакало. Хтось із кимось засперечався, яка це в мене граната в руці: протитанкова чи проста?.. Тут у батьковій схованці-халабуді десь узявся вітер, а з того боку заговорили голосніше: — Ви щось чуєте?