Пересадка

Страница 2 из 12

Винграновский Николай

— Ясно, ясно, — заметушився з винуватою посмішкою батько, і від цих солоденьких слів його знову занудило, добре, що з учорашнього вечора нічого не їв, та і як ти будеш розкладатися з тою їжею у вагоні при людях?

— Забирайте свої чимодани і поставте їх отам, під стіною, а не посеред вокзалу у людей під ногами. Тут люди ходять. Не положено. — Міліціонер подивився на чемодани ще раз, потягнув носом, апчихнув, хитренько засміявся, відкозиряв і пішов.

Батько вигер рукавом обличчя, голосно передихнув, прокашлявся і вже весело і вільно глянув на продавщицю з лотком, на празниковий столичний люд, — усі біжать, усе біжить, бо столиця! — подивився на горобців під склепінням вокзалу, — і вони, мабуть, води хочуть! — і рушив до гадючих своїх чемоданів.

Аж тут і мати з тіткою Настею біжать мокрі, розпашілі, — одягнені ж на Північний полюс! — з порціями морозива в липких руках.

— Чого так довго? — перемінився, чорною тучею глянув батько.

— Довго? Та хіба ми довго? Ми поки того міліціонера знайшли, та розпитали, та за морозивом трохи пристояли, — лагідно говорила мати, бо відчула: щось уже скоїлося.

— З рук тече, мокрі!.. Тьху! — батько подивився, куди б це його плюнути, але плюнути не було де, і він розпалювався дужче.

— Я шо, за сторожа у Москву приїхав? Ще, може, й вас стерегти, щоб не вкрали? Та ви, ради Бога, хоч не їжте, не жеріть при людях! Маринки...

— Чого ти, чого ти? — говорила мати, а сама вже не знала, куди те морозиво подіти. — Поки ми того міліціонера найшли та спитали... а він і каже: їдьте, каже, автобусом на Ярославський, там сьогодні ввечері ваш поїзд, а як не сядете на цей, то там ще один буде вранці, вдосвіта, я, каже, знаю, бо сам я з-під Мурманського родом... такий привітний міліціонер...

— Міліціонер, міліціонер! — вибухнув батько. — Ви дня прожити не можете без міліціонерів!.. І ходять, вештаються, їдять, як з голодного краю! Он на вас уже люди зглядаються і сміються! — Батько вхопив чемодани, аж ручки на них зарипіли.

— Куди йти? Куди, питаю, йти, чи мені ще тут чипіти, поки ви обидві та наїстеся?!

Мати скоренько сховала руку з морозивом за спину, а тітка Настя, вже як справжня московська городянка, защебетала:

— І чого це ви, Степане Миколайовичу, наче зранку не на ту ногу стали? Всі люди їдять і не ховаються, і ми їмо, і ми як люди... А кисленьке ж і, як на те пішло, не таке й дороге...

Батько не витримав, відійшов до смітника і плюнув, плюнув, наче вистрілив...

До Ярославського вокзалу їхали мовчки. Мати й тітка Настя сіли, а батько з чемоданами став у задку, опустив голову на фуди, бо голова впиралася в автобусний верх. У нагрітому, розмореному автобусі від чемоданів пішов часниковий дух домашньої ковбаси на вишневім димку й залоскотав пасажирам ніздрі. Навіть водій оглянувся на того сухого довгополого дядька над чемоданами в задку, подумав: "Куркуль, куркуляка", — і погнав автобус до мосту, на Москва-ріку.

Слабка до сну тітка Настя хутенько закуняла, мати дивилась у вікно, коли з харчової, на колінах, сумки вилізла, видно, ще їхня, домашня, сільська муха і, не гаючи часу, перелетіла на мамине солодке від морозива підборіддя. Мати відмахнула її рукою, муха пересіла на липку губу тітки Насті. Мати змахнула муху і з тітки, муха понишпорила по автобусу, але нікого підходяще солодкого для себе не знайшла і знову повернулася на тітку Настю. Мама нагнала її знову і оглянулася на батька: бачить чи ні, бо як побачить, що вона ще мух в автобусі у Москві ганяє, то буде...

Та батько, внурившись собі під ноги, наче дрімав про людське око, хоча в голові гуло: "Це ж треба так?.. Це ж треба так?.. Тепер ніколи, ні за які гроші, ні за які золоті гори, хоч би тобі їх даром давали, не поїду!.. А як він свиснув у білий свисток — ваші, гражданін, документи!.. Пройдемте, граж-данін, у міліцію..."

Батькові стало аж млосно, він зняв з лисини капелюха, прикрив ним розпашіле обличчя і крізь ті капелюхові дірочки глянув на автобусних людей, чи на нього ніхто не дивиться, не говорить німо очима, ось він, той беззубий з двома чемоданами, що буцімто до сина через Москву їде, знаємо, чого він через Москву, Москви він не бачив!..

Крізь дірочку капелюха батько помітив, як мати раптом припала лобом до вікна, аж трохи встала, протерла рукавом і без того чисте скло, розгублено оглянулася на людей і знову влипла в шибку. "Шо таке? Шо вона там побачила?" — подумав батько і, зігнувшись у колінах, присів і собі глянути у вікно.

— Станьте! Станьте! — закричала мати і через перелякану спросоння тітку Настю вузьким автобусним проходом, збиваючи об сидіння ноги, підбігла до водія:

— Станьте!

Водій скісним поглядом прошив цю пришелепкувату бабу, але змовчав. Тоді мати через голови стривожених людей загукала до батька:

— Стьопо, Стьопо, там он наш Коля в солдатському, солдатом на мосту стоїть... Станьте!

Батько за сьогоднішній день згорів ще раз. Зате водій, почувши від матері слово "солдат", видно, донедавна сам був таким, уже примирливіше глянув на матір і сказав:

— Зупинка за мостом. Ви що, правил не знаєте? — Мати поправила зсунуту на плече верхню сіру хустку, і ту, під нею, тонку жовтеньку і вже без галасу, тихо, слухняно підійшла до батька і так само тихо сказала:

— Зараз сходимо... Коля з автоматом за вікном стоїть... Бери чемодани...

У батьковій душі щось жалібно застогнало, і він, жаліючи і себе, і маму, і Москву, сказав:

— Сходимо-сходимо, зараз сходимо...

По людях в автобусі пробіг пошепт. Автобус став, зупинився. Першою вийшла мати, за нею з чемоданами батько і з мухою над головою тітка Настя. Мати сказала:

— Ач, як протаскав, щоб тобі добра не було: не міг на мосту стати?.. Ходім.

— Куди ходім? Назад? Вертатися? Не можу, я геть не можу! Ой, ноги, ой, і ноги... І де ви, Зіно, там свого Колю побачили?

— Побачите зараз і ви. Стьопо, пішли. *

— Ой, як болить, ой, як ломить... у попереку стріляє, мабуть, у вагоні протягло...

— Чого ви морщитесь? — сказала тітці моя мати. — Не хочете йти, то станьте тут і постійте, не зима ж, постережете наші чемодани, а ми туди й назад.

— А чого це я і з якої радості буду стерегти ваші чемодани? А як іти, то всім разом, купою.