Кудрицький. Вже було. У Гекльберрі Фінна.
Колчанов. Коли мої шпінгалети одержують призи… В Індії, в Японії… вона ревниво питає: "А ти? Що одержуєш ти?" Вона не розуміє, що я одержую — радість! Саме тут, а не в іншому випадку. Жоден Пікассо не зрівняється з якою-небудь Наталкою Зарічняк або Валеркою Кавуном… Діти — це ж генії.
Кудрицький. Так, тут ти правий… А як там твоє "Щастя дітей землі"? Рухається? Ти вже більше року не кликав мене в майстерню.
Колчанов (зітхає). Не кликав… Може, Борю, я так її ніколи й не напишу… Але…
Кудрицький. Як тобі відомо, Іванов писав свою картину двадцять років… Ти поки що всього десять… Отже…
Колчанов. Не треба…
Кудрицький. Ні. Я не іронізую… Я заздрю… Заздрю, що ти не став заробітчанином, як я… що виявив характер. Але звинувачувати Тамару не треба. Вона трудівниця. В неї своє життя, свої радощі… А ти егоїст. Як всі художники.
Колчанов. Можливо… Але я не можу радіти її радощами… Я от мучусь, шукаю, пишу, переписую, замазую, знову пишу… і в цьому — моє життя. І моє горе, і моє щастя… Я не можу інакше…
Кудрицький. Ще раз кажу — заздрю тобі… І не падай духом, Олексо! Держись! Все буде о’кей! Гоген тільки почав у сорок років. А Дефо написав "Робінзона Крузо", коли йому було п’ятдесят дев’ять. І "Гуллівера" Свіфт написав у п’ятдесят дев’ять.
Колчанов. І ще — скажу тобі одверто. У ті рідкісні хвилини, коли я раптом виявляв рішучість, твердість, — аж до розриву, — вона враз пасувала, очі в неї робилися перелякані, і мені ставало її жаль… І я вже ладен був вибачатися, просити пробачення… Ах! Та що там казать!..
Кудрицький. Вся справа в тому, що ти її любиш, Олексо! Любиш! Незважаючи ні на що. І від цього нікуди не дінешся… Ходім миритися! Ходімо!.. (Обіймає Колчанова за плечі, веде.)
Музика.
Затемнения.
Коли запалюється світло, знову сидить Колчанов на білому дивані у коридорі лікарні. Проходить Міліціонер. Обертається на Колчанова, придивляється. Підходить.
Міліціонер. Ой, пробачте… товариш художник? Це… це ви?
Колчанов. Я — художник… А що?
Міліціонер. Ой! Ви мене, мабуть, не впізнали? Молодший лейтенант Лялька. 3… вибачте… витверезника. Пам’ятаєте? Тиждень тому ви в нас но… ночували…
Колчанов. А-а… (Хмуриться.)
Міліціонер. Ой, ви знаєте… Так вийшло… Якби я був… Я ж бачив, що ви не просто… Що у вас… щось трапилося… потрясіння якесь… Сидить людина на вокзалі з пляшкою у руці… І плаче. І ні на що не реагує… Я б вас і зразу відпустив, але… переночувати десь все одно треба ж було… А вночі мене приступ апендициту як схопив! Думав: усе, кінець! "Швидка допомога". Зразу на стіл… А Вахрамаев, який мене підмінив, вранці, звичайно, документик і.. Він у нас, знаєте, такий акуратист…
Колчанов. Та хай!..
Міліціонер. Ну, що ви! Це ж неприємності. Що я — не розумію. Хочете, я листа напишу у вашу установу. Як свідок, так би мовити, того, що відбулося… Хочете?
Колчанов. Пробачте… не до цього мені зараз.
Міліціонер. Ну, як хочете… А то… я можу… Всі думають, що міліціонери тільки… А… У вас що тут — родичі?
Колчанов. Так… можна сказати… родичі. (Зітхає.)
Міліціонер. Щось серйозне? (Колчанов не відповідає.) Звичайно, якби не серйозне, сюди б не поклали… Так… Ну, я піду… Всього вам… Щоб все було гаразд.
Колчанов. Дякую… І ви видужуйте.
Міліціонер. Дякую… До побачення. (Виходить.)
З реанімаційної виходить лікар.
Лікар. Зайдіть, будь ласка. Мені треба з вами поговорити.
Колчанов. Що?.. Що?.. Щось…
Лікар. Я вам все поясню. (Заводить Колчанова в кабінет.)
Входять Юрко і Алла (в білих халатах, шапочках, на обличчях марлеві пов’язки).
Юрко. Ну, цей хлопець — молоток!.. І халати, і шапочки дістав. І ці… намордники…
Алла. А ти думав!.. Навіть якщо й зустрінеш зараз свого татуся, вій тебе нізащо не впізнає.
Юрко. Студенти-медики! Ха!
Алла. Сказали чомусь — в реанімації… Це тут.
Юрко. А що — після цього буває так погано?
Алла. Буває, буває!.. Навіть вмирають після пологів. І зараз теж… А ти думав!
Юрко. Як же дізнатися?.. І взагалі…
Алла. Ану, дай я зазирну… (Прочиняє двері реанімаційної, зазирає і одразу зачиняє.) Ой!.. Там так страшно!.. Стільки всяких…
Федір. Туди не треба…
Юрко. Що?
Алла. Чому?
Федір. Там… моя мама…
Юрко. Що?
Алла. На… Надія Коваленко?!
Федір. Так. Ви що — її знаєте? Ви — до неї?
Юрко. Ні-ні!..
Алла. Ні… Але… Тут була одна людина… Художник…
Федір. Так. Мама чомусь хотіла, щоб він приїхав… Не знаю чому… Гарна людина. По-моєму…
Алла. А ти… його… раніше… не бачив?
Федір. Ні. Він приїздив тиждень тому. І от сьогодні… Скажіть, а чому в цій лікарні не роблять пересадку серця?.. Чому? А?..
Алла (знизує плечима). Не знаю.
Юрко (Аллі). Ходім.
Алла. Почекай. (Федору.) А твоя мама…
Федір. Медсестра. У цій лікарні все життя працює. І я тут від самого народження…
Алла. А… а батько?
Федір. Нема батька… Загинув… на кордоні… ще до мого народження… Він військовим був, прикордонннком… Я вважаю, військові — це… у нас є сусіда, Валерик. Мати останнє продає, наймає йому репетиторів. Щоб він поступив хоч у який-небудь інститут. А то в армію заберуть… Заберуть!.. (Криво усміхається.) Якби мене… я б… не задумуючись…
Юрко (Аллі). Ходімо, ну!
Алла. Та почекай!.. (Федору.) А ти… пробач… що… тут…
Федір. Що я? Тут?.. Хворих розважаю… Морально підтримую… Щоб духом не занепадали… Фігурки їм з корчів та коріння вирізьблюю, дарую… Дітям хворим казки розказую… Веселі… Щоб не плакали… А взагалі… квіти паперові роблю… від комбінату… для заробітку… троянди, півонії, гладіолуси, маки… Навіть фіалки… Ось!.. (Виймає десь з-під крісла букетик фіалок, подає Аллі.) Це вам!
Алла. Ой!.. Дякую!.. (Підносить до обличчя.) Навіть пахнуть!.. Колосально!
Федір. Аякже. Одеколоном спеціально бризкаю. Щоб були як справжні… як живі…
Алла. Молодець ти!
Федір. Ну, я поїду… А то лікар побачить… Він сказав, щоб я тут не з’являвся. Щоб мама не… ви туди не заходьте. Добре? В реанімаційну взагалі не можна заходити.
Алла. Добре.
Федір. Привіт!
Алла. Привіт!
Юрко. До побачення.
Федір від’їжджає.
Алла. Ну от… І дізналися… Виходить, він не зараз, а давно… замолоду… Ще до…
Юрко. Хто?
Алла. Ну, ти класик!.. "Хто?" Татусь!.. Це ж твій брат!! Ти що— не бачиш!