— Можеш розплести.
— Дозволяєш?
— Іншим не дозволяю, а тобі могла б.
— Боюсь: розплету, а знов заплести потім не зумію.— І, в задумі випустивши косу з рук, запитав:— Ти давно тут?
— Та кажу ж: услід за тобою. Як нитка за голкою. Нудно мені стало в Криничках, як ви пішли. Так нудно, що хоч вішайсь. А потім, думаю,— напівжартома вела вона далі,— ще махновці налетять та до себе перехоплять. Тоді, як ото Ганна налетіла, що я пережила! Там лемент, гвалт по селу, а тут раптом — Андріяка в хату! Розлючений, приставляє таткові наган до лоба: "Іменем р-р-революції наказую... заховайте мене!" Куди ж, думаю, його? За руку та в чулан. Штовхнула — сиди! Ще й старою рясою зверху прикрила!
— Ха-ха-ха! Рясою? А мовчав, чортяка... Я ж йому тепер проходу не дам! — Данько голосно реготав.
— Тихіше, а то розбудиш мою офіцершу,— ласкаво казала дівчина, любуючись ним і його щирим сміхом.
— А за тебе я скільки в душі перетремтіла. Ну що, думаю, коли він десь отам їм попадеться, оцей наш комсомолець голосистий,— вона грайливо смикнула його за чуприну, що вибивалася паском з-під картуза.
Роса поблискувала на кущах; з глибини садка соловей обізвався. Від казарм ледве чутно долинала хорова пісня — то ще раз хлопці затягнули перед сном. Зовсім десь близько, за парканом в сусіднім садку, пирскав дівочий сміх, чулися смачні поцілунки, і міцний парубочий голос чад від часу невдоволено, пристрасно повторював: "Галько, ось ти не строй із себе Йвана Ивановича!"
Нонна, посміхаючись, притулилась що^ою Данькові до плеча.
— Даньку, скажи: я тобі подобаюсь?
Данько чув, як гаряче ходять під мережаною сорочкою тугі дівочі груди, як все міцніше ластиться до нього жарке, вогнем налите тіло, і сам він незчувся, як раптом в якомусь сп'янінні міцно пригорнув, притиснув дівчину до себе і спрагло припав губами до її губів.
— Скажи! Подобаюсь? Подобаюсь? — впившись по-цілуцком, гаряче, щасливо шепотіла вона.
— Так! — мовби схаменувшись, рвучко відштовхнув її від себе.— Брехати не стану... Подобаєшся.
— Так чого ж ти? Скільки я до тебе в Криничках, а ти все якось боком... Даньку! Милий! — Очі її сяяли до нього віддано, щиро, зазивно.— Полюби мене! Покохай! Куди хоч за тобою піду. Все для тебе зроблю! Скажи: коси обріж — і обріжу! Кожанку одягни — одягну! Ким хоч задля тебе стану!
Запашний бузок дурманив, близькість дівочого тіла п'янила. Данько чув, як паморочиться йому голова. В збентезі, кусаючи в зубах зірваний листок, дивився кудись угору на місяць.
— Чи негарна? Чи що попова дочка? — в нестямі обвивала його шию руками Нонна.— Я й татка вблагаю! Він так любить мене, він все зробить для мене, для мого кохання. Хочеш — бога зречеться перед людьми?
Данько мовчав, і було в його мовчанні щось таке, що мимоволі насторожило Нонну. Зненацька промайнула страшна для неї догадка...
— Чи, може, в тебе... інша є? — запитала голосом зляканим, впалим.
Данько поклав їй руку на плече:
— Ти вгадала, Нонно... є. На цьому вони розстались.
XXX
У казармі Яресько, як і сподівався, одразу потрапив на очі командирові загону Шляховому. Командир ще не спав, при світлі каганчика вовтузився з кількома бійцями в кутку біля недавно одержаних кулеметів.
— О, взводний наш вернувсь,— витираючи руки клоччям, підвівся назустріч Яреськові Шляховий. Голова наголо брита, сам присадкуватий, міцно збитий, з костистим вилицюватим обличчям. Як завжди, він посміхався, посміхався тією своєю особливою, трохи спідлоба посмішкою, яку знали всі в загоні й перед якою тремтіли хуторяни.
— Не той ти, брат, час вибрав для побачень,— крутячи цигарку і часто зиркаючи на Яреська, заговорив командир.— Звісно, зараз, коли цвітуть бузки, там по садках краще пахне, ніж у казармі,— при цих словах Яресько ще гостріше відчув, яким важким повітрям б'є з-поміж нар.— Але чи личить бійцеві революції в такий напружений мент у дівочі пазухи лазити?
Яресько згоряв від сорому. Він бачив, що своїм запізненням завдав образи командирові, який тільки вчора — після того випадку біля мосту — виставляв перед бійцями Яреська за взірець людини революційної совісті та обов'язку. Для Яреська Шляховий був більше ніж просто командир. Яресько чув про Шляхового ще взимку — Він був свій же, сухівщанський, з недалекого села. З захопленням розповідали незаможники, як він, оцей Іван, зібравши в якомусь селі глитаїв, що не здавали розверстки, замість умовляння, поставив на ґанку кулемет і так сіконув їм понад самими головами, що ті й у штани понапускали.
Шляховий не набагато був старший віком за своїх бійців, проте життя його було густе, прогартоване, це всі знали, і це ніби надавало йому прав командирських. Змалку, ще й від землі не видно, а вже мусив разом з дорослими йти на заробітки, тільки не до Фальцфей-нів доля його повела, а в Козельщину на монастирські плантації, а потім у Карлївку на цукроварню до герцога Гессенського. Звідти так і пішов — по заводах, по тюрмах... Двічі його як забастовщика по етапу приганяли в рідне село, до матері, а пізніще сам повернувсь більшовиком — революцію робити.
На першій же сходці, згуртувавши фронтовиків, місцевим багачам у горлянку вчепився:
— Гади, Установчих зборів ждете, щоб землі нам не дати?!
— Тепер ми рівні,— загули багачі.— Революція всіх порівняла.
— Які ми у чорта рівні,— кричав він їм у відповідь.— Ти столипінець, а я пролетарій! В тебе земля, а в мене що? В кармані — блоха на аркані!
Не раз куркульня влаштовувала на нього замахи та засідки, пробували навіть через вродливих хуторянок переманути його як-небудь на свій бік, і самі ж потім дивувались, що нічим не могли його взяти: вірним виявився своєму класові до кінця!
І ось тепер він з усмішечками та жартами, але до-шкульно-таки відчитав Яреська. Краще б уже стягнення яке-небудь наклав, ніж отак по-доброму, по-товариському... Навіть коли Яресько й до сну вклався, Шляховий опинивсь поблизу.