веселого свого Дань-
ка, ось кого б хотіла бачити сівачем на своїй ниві! Ось, ніби наяву, бачить уже, як пішов і пішов він полем до самого обрію і сіє, сіє... Кудись аж до крайнеба тягнеться, розгортається їхня радісна нива!
Все ближче вітряк. Сторчма стирчить у небо недола-маним крилом, мовби свариться звідти на Наталку, мовби подає якийсь таємний знак.
ххш
Хто то крок за кроком іде вздовж паруючого весняного поля і так розгонисто, старанно сіє з правої руки? Нарівні з досвідченими криничанськими сівачами Яресько вийшов на зорі засівати материну ниву. Ніби просте діло, а проте спершу не давалось, викликало жарти, поки дядьки-сусіди, пересміявшись, не підійшли та не показали кавалеристові, як треба ставати та як руку тримати, щоб зерно рівно лягало по ниві.
Данько сіє, сестра волочить. Волочить позиченою скоропашкою, позиченим у грижуватого зятя конем. Добре йде робота, подобається вона Данькові. Мах — сюди, мах — туди, і півколами лягає в теплу розволожену землю насіння, всюди зостається за сівачем, щоб згодом піднятися тут, зашуміти важким розкішним колоссям.
Людей у полі, як мурашні. На сходках все гули, що не буде чого в грунт кинути, а прийшла весна, кожен звідкись таки нашкрябав то проса, то гречки, то якоїсь іншої пашниці. Снують і снують у мареві по полях, понад большаком, по узліссю. Здається, ніколи не працювали криничани з таким завзяттям, як цієї весни: вперше на власній, одвойованій у паноти землі.
Жінки, проходячи шляхом з вузликами сніданків для своїх господарів, здалеку гукають Яреськам:
— Боже поможи!
І вже далі, через найдовші гони котиться понад лісом це весняне радісне вітання:
— ...мо-жи-и-и!..
У свіжовипраній розстебнутій гімнастерці, з мішком зерна через плече, іде і йде вподовж ниви Данько, ступає статечно, урочисто, мовби кожним кроком його, кожним вимахом руки вирішується щось незвичайне.
Оце посіє ниву матері, а тоді... Днями ходив з комсомольцями у волость на збори, був там Левченко, недавній воєнком, що після пониження став тепер начальником Всевобучу, мав із ним Яресько розмову, розпитував про полк. Виявилось, що Таврійський повстанський полк давйо переформовано в бригаду і перекинуто десь на захід проти поляків,— а куди саме, цього і в військкоматі точно не знають, Дізнавшись, що хлопцеві нетерпеливиться знову сісти на коня, Левченко похвалив його за настрій, але тут же і збив йому запал: сиди, мовляв, поки — і не рипайся. Треба буде — покличемо.
От і сидить. А тут ще секретарем КСМ осередку обрали, циркуляри уже йому йдуть на такому тонкому папері, що й махорка .крізь нього пролазить. Сиди і кермуй... А може, отак і замирення наступить на фронтах, і вже на інші, на трудові діла його революція покличе? Там, чуєш, домну пустили, там ще одна десь ластівка електрична сяйнула, сам Ленін з курсантами вийшов працювати на суботник. Усе легшає в Яреська при боці сівацький мішок, все більше насіння в родючій материній землі. Скільки не йде, дзюркоче й дзюркоче жайвір десь угорі над ним, такий же невтомний, такий же завзятий, як отой, що вони торік слухали його разом з Наталкою в Чаплинці. Чи жива? Чи не забула? Чи дзвенить зараз і над нею отаке співуче жайворо-нятко? Дійшовши до узлісся, Данько скидає з плеча мішок, сідає перепочити. Сонце пригріває, всюди по узліссю лежать купами зимові селянські шкури — в самих сорочках ходять по полю дядьки, тільки латками зблискують. Рілля зверху вже підсихає, легкий клубочок пилюки схоплюється за Вутаньчиною скоропашкою. Наблизившись до Данька, сестра зупинила коня, вибрала із зубків зволіконня і, викинувши його на межу, підійшла до брата.
— Втомивсь?
— Тільки розпробував,— закурюючи, пожартував брат.— Мабуть, нічого кращого й нема, аніж сіяти.
Вутанька, присівши й собі на межі, знічев'я задивилась на затягнуті маревом хутори, далеко розкидані по той бік шляху.
— Стривожили мене, Даньку, вчора оті співи зарі-чанські... Як ти думаєш, хто б то був?
Данько мовчки смоктав цигарку. Вчора пізно увечері цілим натовпом вийшли вони з Нардому. Збуджені після вистави, з жартами, з сміхом перейшли греблю, толоку і всі, як були, зупинились на березі над річкою, там, де, як казав дід Харитон, була для них "каша закопана". Місяць світив, внизу тихо вуркотіла вода. Нонна-попівна, притулившись до Данькового плеча, стала упівголоса вірші читати... Так гарно було довкола, що й по домівках не хотілося розходитись. Стояли, притихнувши, на горбі, як раптом десь за річкою, за лісом хтось розкотисто заспівав, ідучи луками:
Ой яблучко.
Та — ех! — із листочками — Прийде батько Махно Із синочками...
Голос був незнайомий, сильний, зухвалий, і, здалеку докочуючись до села, він ніби нахвалявся на крини-чан своєю піснею.
Яресько під сміх молоді відповів йому за річку тим же "Яблучком":
Ех, яблучко, Куди котишся? Попадешся в руки нам, Не воротишся!
Потім той знову почав, а Яресько йому знов відповів — дзвінко, задерикувато, голосисто! Так і перестрілювались вони піснею через річку, через ліс, аж доки той і не замовк. Ніхто вчора цьому не надавав значення, а тепер ось Вутанька чомусь згадала про це, заговорила з затаєною тривогою в голосі. Справді, хто б то був, чий то міг бути голос?
— Чого це ти згадала ні з сього ні з того? — підводячись, запитав Данько.— Просто котрийсь із хутірських рота п'яного дер.
— Добре ж, коли просто.
— "Сіємо-сіємо-сіємо!" — весело продекламував "у простір" Данько рядок з якогось вірша, що їх тепер часто читають в Нардомі.
— Сій, сій,— посміхнулась Вутанька й теж піднялась. Тільки вона рушила до коня, як по всьому полю дядьки заметушились, забігали, зчинилась незрозуміла тривога. Ті, що були ближче до шляху, похапцем відчіпляли посторонки і, хто пішки, а хто скочивши охляп на коней, чимдуж гнали до лісу. "Горить щось? Пожежа?" — майнула Вутаньці думка, і цієї ж миті всюди покотилось над полем:
— Банда! Банда!!!
Данько, забувши про свій сівацький мішок, весь враз витягтись і насторожившись, стояв на межі і невідривно дивився, як з лісу — верстов за дві од них — саме вилітав на шлях чийсь пущений навскач загін з чорним прапором на передній тачанці.