— Рятуйтесь! Кар-раул!!!
Чорний гуркіт серед білого дня стрясонув Чаплинку. XXII
Знетямлений від гуркоту бомби Гаркуша опам'ятався за добрі гони від села, куди він встиг вихопитись на своїй таратайці. Зупинився в придорожніх бур'янах, нажаханий, озирнувся на Чаплинку. Тікаючи, загубив шапку, і кобила харапудливо тепер косилася на старого, чи не впізнаючи його без шапки, чи просто дивуючись, як вітер безборонно бавиться рештками сивої ковили на Гаркушинім черепі.
Десь у центрі села, так як над волостю, вставав дим, Гаркуша аж молодів, дивлячись на той дим. Губами б роздмухував, щоб дужче горіло! Кожною жилкою ненавидів він їх з усіма їхніми законами, сходками, з їхніми прапорами та святами.
— Ага, Поділили? Поділили? — в нестямі вимахував він оцупком свого недобитого на кобилі пужална.— Списки понаписували, а печатку прибити забули? Оце ж він вам припечатав!
На шляху незабаром з'явилась Наталка. Чекаючи її, Гаркуша підійшов до кобили і, зціпивши зуби, взявся міцніше затягувати розсупонений хомут.
Наталка прибігла сердита, задихана.
— Нате! — кинула дідові шапку, підібрану по дорозі.— Тікади так, що й голову загубили.
— А де ж ти поділася? — винувато мовив старий, бо, тікаючи з майдану, чув, як гукала йому вслід Наталка.
— А то ви не чули? Свою шкуру мерщій рятувати, а мене там хай хоч і бомбою рознесе.
— Здорово, здорово садонуло... Ну куди ж влучило? — натягаючи шапку, жваво розпитував старий.— Що то горить?
— Мішки ваші з кабачками горять. Цілився біляк у волость — та в олійницю попав.
— А тих нікого й не зачепило?
— Кого — тих?
— Та тих же, що ділять?
— Живісінькі!
Сіли на воза: Гаркуша в передку, Наталка за ним, спиною до діда.
— Не забув, не забув Слащов про нас, навідується в гості,— обертаючись у бік Чаплинки, знову забубонів старий.— Торік штани шомполами посік, а тепер, як прийде, то посіче вам, громадяни, й підштаники! Заздалегідь нашивайте на задниці лемеші!
Потяглися поля. Вітер повіяв з моря, і, збуджена щойно пережитим, Наталка підставила йому свої розпашілі щоки. Дим над Чаплинкою розсівається, пожежу, мабуть, уже погасили. Не видно й того заморського шуліки в небі,— розполохавши сходку, знову потяг десь на Крим. Доки вони звідти літатимуть, коли нарешті дадуть людям спокій та мир? Здається, тепер би тільки й жити — світ бідноті розвидняється: права дають, землю ось нарізатимуть...
Земля звідусіль підступає до Наталки неорана, несіяна, в кураях та чортополохах, проте рідна до щему, ближча, ніж будь-коли. Земле моя! Хто тільки не гуляв у ці часи лихоліття по твоїх неосяжних просторах! Вздовж і поперек збито тебе копитами, порито важкими снарядами! Скільки зглянеш, дикі бур'яни по тобі шелестять, останні плями снігу, мов солонці, сивіють де-не-де, однак сонце ходить усе вище та вище, скоро обігріє тебе всю по-весняному — зазеленієш, заквітуєш з краю в край!
Де ж їй, Наталці, випаде серед оцих просторів наділ? Чи отам, де лисиця рудим клубком майнула в кураях, чи ото, може, якраз над її нивою перший жайворонок озвався з вишини?
— Отже, ти, Наталко, тепер із землею,— лагідно кахикнувши, порушив мовчанку хазяїй.— Тільки ж чим ти оброблятимеш свій пай?
— Чимось оброблю.
— А чим?
— Кажуть, он армія допоможе тяглом...
— Ну, з тими хліба наробите. Думаєш, надовго оце ваші ділять? Згадаєш моє слово... Влада ваша не довше, як до п'ятниці.
— Довга буде наша п'ятниця.
— А ось побачимо.
— Побачимо.
Зі степу завиднівся Гаркушин вітряк. Обдертий, обчухраний війною, один стирчить серед відкритого степу піднятим угору недоламаним крилом, марно ждучи вітрів, які б його розкрутили. Хутірські стугонливі вітри, як вони устугонілись дівчині в зимові моторошні ночі! Всіма голосами вили, скімлили в Гар-кушинім димарі, з гуркотом рвали по горищах стару проіржавлену крівлю. Собаки спущені, двері на засувах, у хаті тривожний морок. У кутку шепоче молитви мантійна черниця Минодора, Гаркушина своячениця, що, втікши з розгромленого монастиря, осіла на хуторі. Біля вікна всю ніч чатує з сокирою хазяїн, всю ніч йому вчувається зі степу кінський тупіт отих експро-пріаторів-лопатників, що тільки до вікна і — "подавай, хазяїн, гроші на лопаті..."
А зранку хазяїна женуть у підводу, мантійна черниця береться за писаніє, а все господарство залишається на її, Наталчиних, плечах. Дай лад у хаті та спіши до худоби — понапувай, повичищай, упорай корови та свині... Так іноді й день зійде — нічого, крім свинячого хрюкання, не почуєш.
У свята до Минодори воронням злітаються такі ж мантійні та рясофорні, приносять різні чутки, шушука-ються про народження антихриста, який нібито під охороною тридцяти юнкерів Керенського таємно живе в Парижі...
Нудьга, самотність. Живим словом ні з ким перекинутись, сміятись за зиму розучилась. І оце тепер знову туди? Після волі та сонця чаплинської сходки знову в свинюшники, чулани, комори? Роби і роби, а що заробила? Навіть оцю шаль хазяїн видає їй лише видавцем, коли посилає на люди, а потім знову ховає в скриню, замикає на ключ. Та не вічна ж вона йому полонянка, коли-небудь мусить-таки прийти цьому край! Знайомі дівчата сьогодні вже говорили про якусь нову спілку, що нібито об'єднає всіх батраків та батрачок від землі і від лісу, об'єднає і боронитиме їхні права.
— Так-так... З землею, значить,— знову подав голос хазяїн, якому Наталчина земля, видно, не давала спокою.— А може, зі мною в супрягу? З половини, га? Чи справді десь уже собі на стороні сівача напримітила?
— Може, й напримітила.
Вона посміхнулась своїм думкам. О, як часто він приходить до неї в снах, співучий, веселий її сівач! Увечері кине черниця на карти — нема його, а вночі вже він сміється до Наталки, живий, розхристаний, з кримською шабелькою, що так гарно висить йому при боці...
Гаркушиного
"Ні, не вбито мене, Наталко. Не можна мене вбити". Найчастіше бачить його таким, як бачила в ту прощальну місячну ніч у Чаплинці, розпаленим, худорлявим, коли, легко скочивши на коня, він востаннє озирнувся, востаннє засвітив до неї своєю білозубою хлоп'ячою усмішкою. Так, жде його Наталка, чує душею, що рано чи пізно повернеться він і визволить її з