— Та був. Усі Карпати облазив.
— Сім'я велика? — запитав Ворошилов.
— Повна хата тарасів... А старший десь у вас, у Першій Кінній.
— Значить, орел,— сказав Будьонний і засміявсь. Фрунзе наблизився до Оленчука.
— Вважаю зайвим попереджувати вас, Іване Івановичу, що розмовляли ми тут про справи цілком таємні.
— За це будьте спокійні, товаришу командувач... Самому ж попереду йти.
— Вірно. Отже, домовились. Будьте дома й нікуди не відлучайтесь.
Уже надіваючи шапку, Оленчук раптом схаменувся:
— Записку б мені яку-небудь... Щоб у підводу не погнали.
— Гаразд,— посміхнувся Фрунзе.— Це я вам зараз зроблю.
Присівши край столу, написав:
"Іван Івацович Оленчук зайнятий, lio справах служби.
Команд-юж Фрунзе"
XXXI
Зосереджений, замислений вийшоц Оленчук із штабу. Вже була ніч. Вітер розтулювався холодний, пронизливий. Налітаючи поривами із-за будівель, підпихав Оленчука в спину, і ноги самі вже несли його в напрямі Сиваша.
Село повнилось гомоном військ. На повитих мороком вулицях не припинявся рух: гуркотіли патронні повозки, проскакували кудись верхівці, обминаючи щойно прибулі піхотні колони, які зупинялись тут же, просто на шляху, чекаючи, певне, дальших розпоряджень. По всіх затишках темніли стовписька людей, зблискували вогники цигарок. А шляхи, що розходились із Строганівки на північ, у розвітрені темні поля, двигтіли невтомно, повні клекоту коліс та важкого руху маршируючих зі степу колон,— звідти прибували й прибували маси нових військ.
Повагом, упевненою ходою ішов Оленчук повз колони, прислухаючись до гомону червоноармійців.
— Казали, море, а де воно? — чувся з темряви молодий голос.
— Де ті золоті пляжі та буржуйські палаци?
— Зуб на зуб не попаде, а йому пляжі подавай,— сміючись, відповідав інший.— Спершу Сиваш перебреди.
— А що таке Сиваш?
— Трясовини, болота безкраї — оце тобі Сиваш... Якийсь боєць, ховаючи вуха в комір і пританцьовуючи на місці, попросив в Оленчука прикурити.
— Дозвольте, папаша...
Оленчук посміхнувся в темряві: "Ех, не знаєш ти, синок, що за папаша стоїть перед тобою..."
На всіх і на все Оленчук зараз дивився очима провідника. Перед ним були не просто маси бійців, а близькі, дорогі йому люди, яких він поведе через грузьке трясовинне дно нічного Сиваша і поруч з якими, може, й сам накладе головою десь там на кримському березі. Ніхто ще не знав про його призначення, про історичну нараду, в якій він за одним столом з народними полководцями щойно брав участь; для всіх оцих бійців він був ще тільки звичайним селянином, місцевим жителем, вусатим "папашею" в чабанській шапці, а він тим часом уже був у владі свого майбутнього подвигу, і все довколишнє сприймалось ним якось по-новому, і всі оці тисячі бійців, скупчені зараз у селі, були вже для нього як власні сини, яких він поведе. Чи думав він, сиваський соленое, що його буденне, протягом десятиліть назбируване для себе знання Сиваша виявиться таким потрібним для всього народу?
Незчувся, як опинився на березі Сиваша. Вдень, коли немає туману, звідси видно — праворуч Перекоп, а по той бік Сиваша — смугу далеких круч кримського берега. Зараз простори Сиваша були поглинуті туманом, мороком, обкладені з неба важкими осінніми хмарами. Шумлять на вітрі знайомі острівки комишу. Оленчук спустився в берег: тьмаво сіріє під ногами рівне оголене дно. Звідси воду вже зігнало, зверху твань встигло прихопити морозом, одначе, коли ступиш, нога провалюється, глибоко грузне в багнюку... Важкою буде дорога на той бік, навіть якщо знаєш усі ходи й виходи з Сиваша. Але ж не відмовлятися було йому там, у штабі! Звісно, дома жінка та купа дітей, яких не хотілося б сиротити, але хіба ж не за їхнє щастя він і поведе військо через Сиваш?
Піднявшись на пагорб, пильно вдивлявся в той бік, у нічну темряву, куди вітер гнав низьке клубиво хмар. Іншою, новою мірою вимірював він зараз нічну просторінь Гнилого моря, його коси, обмілини, плутані броди, сходжені-переходжені за життя. Відтепер не знайомим соляним промислом лежав перед ним Сиваш, а лише величезним бродом для його армій.
Думка линула знову і знову до тих, з ким він назавжди зв'язав свою долю, з ким розділить свою прийдешню путь. Повністю, до кінця належить віднині їм, а вони — йому. Де по хатах вечеряють зараз червоно-армійці, веселі, жартівливі, нічого не підозріваючі,— там він уже є поміж ними. Де обшарпані, напівбосі пританцьовують, гріючись у колонах, і там він є, у колонах. І навіть з тими, що наближаються зараз гулкими мерзлими полями до Строганівки, уже йде він, Оленчук, холодним вітряним полем.
ХХХЇЇ
Передові частини сибіряків та уральців ще кілька днів тому, переслідуючи противника, з ходу атакували перекопські позиції, намагаючись на плечах біляків вдертися в Крим. Атакуючі прорвались до самого Перекопського валу. Було це вночі, місцевість навкруги незнайома. Про укріплення противника ніхто не мав точного уявлення, але, незважаючи на це, війська з ходу пішли на штурм, настільки великим був їхній порив, бажання не дати ворогові укріпитися в Криму на зиму. Одначе цієї ночі вихопитись на вал не вдалось, і коли стало ясно, що такими силами його не взяти, війська, залишаючи завислих на дротах убитих, змушені були відійти назад у степ.
Санітарні пункти і польові штаби збились на хуторі Преображенському, в кількох верстах від Перекопу, недалеко від затоки. Колись тут була одна з резиденцій Фальцфейнів, стояв поміщицький палац, оточений сріблястими тополями, горбились під важкими черепичними дахами саманові батрацькі казарми, за якими до самого моря стелились виноградники. Знаючи, що хутір переповнений червоними, противник з Пере-копської затоки нещадно громив його тепер вогнем морських гармат. Падали дерева, валились будівлі, давлячи під руїнами поранених.
Безугавно молотила ворожа артилерія і по містечку Перекоп, дарма що воно було знищене, власне, ще раніш, кілька разів за ці роки переходячи з рук до рук,— зосталась тільки величезна купа руїн, що біліли в степу перед валом, немов гора перемитих дощами кісток. Міста нема, все розтрощено, розруйновано дотла, однак артилерія б'є і б'є, адже ж на Турецькім валу знають, що й там, у руїнах знищеного містечка на перешийку повно сміливців розвідників. Із-за де-не-де вцілілих димарів, із-за кожного каменя сторожко стежить чиєсь око, вивчаючи хмурі, навислі над степом укріплення "останнього Арарату".