— На Сивашах народився, на Сивашах, мабуть, і помру, товаришу Фрунзе.
— А як зараз Сиваш? Води нібито меншає в ньому?
— Ще вчора був повен води, а зараз вітер із заходу піднявсь, потроху зганяє. Такий ніч як подме, на ранок одна тванюка зостанеться.
— До речі, скільки верст, ви вважаєте, в цьому місці через Сиваш?
— Верстов... не міряв, не хочу брехати. Думаю, що верстов десять буде.
Фрунзе, висипавши на стіл кілька сірників, схилився над картою, взявся міряти.
— Не вгадали. По прямій вісім верст. Оленчук не став заперечувати: вісім так вісім. Фрунзе в задумі злегка постукував пальцями по карті,
— Ви знаєте, товаришу Оленчук, що перешийки для Червоної Армії в Крим закриті,— сказав він і глянув на Оленчука серйозно й довірливо, як на людину, цілком здатну зрозуміти його задум і перед якою нема потреби з чим-небудь критися.— Ми могли б провести наші війська ось тут,— він вказав на карті,— через Арабатську Стрілку, як це зробив уже був колись російський фельдмаршал Лассі. То був блискучий маневр. Лассі, зовсім непомічений, в 1732 році вийшов з російськими військами через Стрілку у тил кримському ханові, який стояв з головними силами на Перекопі. Але для нас і Стрілка закрита: на всьому своєму протязі — а довжина її більше ста верст — вона прострілюється з моря кораблями противника. Отже, перед нами залишається,— додав він, все ще пильно дивлячись на Оленчука,— ви самі розумієте що.
Оленчук кивнув: так, він розуміє.
— Нас цікавлять броди через Сиваш, ви їх знаєте краще за інших — це правда?
Оленчук не спішив з відповіддю, розуміючи, що від його слова, від його поради зараз багато що залежить. Кому вже, як не йому, Оленчукові, було краще знати потайні сиваські ходи, ніким не досліджені, не нанесені на жодній карті. Треба справді вирости на Сиваші, щоб якимось найтоншим чуттям вгадувати їх у най-темнішу нічу ідучи з мішком солі на плечах, поміж трясовинами, поміж острівками чахлих комишів на обмілинах, крок за кроком пробираючись серед незліченних прогноїн, піщаних наносів та чорних прожерливих ч а к л а к і в. Уперто, протягом життя вивчав Оленчук норови дивовижного моря. Іноді воно радувало його сіллю, біліючи до самого обрію, сяючи під сонцем, чисте, ніби забите першим снігом. Іноді ж, у спеку, всі узбережні села проклинали сиваське безмежне болото, задихаючись від нього, від гарячого смороду мертвих, гниючих у ньому водоростей, нагнаних вітром з Азовського моря...
Тисячами капканів, безліччю трясовинних пасток чигає Сиваш на людину. Найнебезпечніші з них — чорні, гнилі чорториї, так звані чаклаки. Ледь помітні серед комишевих заростей, киплять і киплять вони день і ніч, вічно бурунячи підземною водою, невтомно виганяючи з таємничих глибин багнюку та пісок і знову втягуючи їх у свої хлипкі, прогнилі безодні. Вночі — без звички — чаклаків не помітиш. Горе тоді тому, хто зважиться іти через Сиваш, не знаючи бродів! Не один уже цішов з головою в смердючу трясовинну твань. У таку пору, як зараз, Сиваш іще небезпечніший: коли вітер воду зжене і тванюку зверху прихопить морозом, здається, можна по ній пройти, а підеш — підеш з головою. Немає дна чаклакам, їхнім ненажерливим пащам: попадись один — проковтнуть одного, попадись армія — проковтнуть і армію.,. Було над чим задуматись Оленчукові, перш ніж відповісти на запитання командувача.
— Чи, може, Сиваш і справді непроходимий, як це вважає біле командування?
— Це як для кого: для одних непроходимий, а для інших...
Десь під самими вікнами протупотіли коні. Ад'ютант, з'явившись на порозі, доповів, що прибули Ворошилов і БуДьонний.
Незабаром зайшли й вони і, привітавшись з усіма, теж присіли до столу.
— Нараду продовжуємо,— з відтінком жарту промовив Фрунзе.— Є від інфантерії, є й від кавалерії... Це ми ось тут з товаришем Оленчуком про сиваські броди радимось.
— Так броди є? — приязно, з задушевністю в голосі звернувся до Оленчука Ворошилов.
— Як пошукати, то є,— посміхнувся Оленчук.
— Кінь пройде? — запитав Будьонний.
— За коня не знаю, а людина пройде. Фрунзе без слів переглянувся з Ворошиловим. Худорлявий, в окулярах, повільно водив олівцем по
карті.
— До чого ж бездарний царат: навіть путящої карти Сиваша нам не зоставив.
— На карті все не вміститься, товаришу,— зауважив Оленчук.— Дуже їх там багато, гиблих місць.
— Карта, навіть найкраща, не замінить собою практичного досвіду самого народу,— задумливо заговорив Фрунзе.— Нам, товаришу Оленчук, зараз потрібні люди, які досконало знають Сиваш, вміють орієнтуватись на ньому не тільки вдень, а і вночі, у цілковитій темряві. Одним словом, нам потрібні провідники. Кого б ви нам порадили в провідники?
Замислився Оленчук. Колишній солдат, він розумів, що значить взятися провідником, яка відповідальність ляже на людину, що згодиться на це. Не одного, не двох переводитиме — мусить переводити армію. Долю стількох людей, життя тисяч і тисяч синів революції муситиме взяти на свою совість.
— Тим, що в Криму, допомагає буржуазія всього світу,— підвівся з-за столу Фрунзе.— На них працюють найкращі військові спеціалісти. Весь величезний досвід імперіалістичної війни вони вклали в укріплення Чонгара та Перекопу. Врангель усі свої розрахунки будує, спираючись на них. Наша ж армія, армія робітників і селян, розраховує лише на себе, на підтримку самого народу, в даному разі для нас багато важить думка, розум, досвід простої трудової людини, досвід таких, як ви, солевозів, батраків, чабанів. Тим-то саме до вас ми звертаємось за порадою: хто б міг? Кому можемо довірити перевести наші війська на той бік?
Оленчук теж підвівся, крутоплечий, настовбурчений, мідно-червоний від лампи.
— Що ж: якщо треба, то... я поведу.
У кімнаті ніби полегшено зітхнулося всім. Повеселішали, загомоніли.
— Одразу видно солдата,— зауважив од вікна котрийсь із штабних.— Ви ж, здається, були свого часу на фронті?