Серед маси людей, нагнаних сюди для робіт, був і Оленчук з підводою. Кілька разів пробував відпроситись додому — недалеко ж! — не пускають навіть і в неділю. Вже й коняка впала, а він тягне, вже й сорочка на ньому зітліла, а перемінити не пускають, хоч гинь.
Насипають насип для залізниці. За старшого над людьми тут ротмістр Гессен, крикун і грубіян з німецьких колоністів. Оленчукові він вночі привиджується з ошкіреними зубами. Здається, він всі слова людської мови забув, окрім лайки та окрику: "Пшов!"
Залізниця має пройти по перелогах степу, що одвіку не орався. Земля — як камінь. Для насипу вибирали грунт з боків лопатами, розорюючи його перед тим плантажними плугами. В плуги запрягали по дві, по три пари волів. Одного дня волів не стало — їх послали на станцію возити якісь термінові вантажі-— колючий дріт прибув, чи що. Роботи, проте, не припинились.
— Линви! — наказав Гессен. З'явилися линви.
— Хто вміє з вас плугом управляти?
Плугом управляли? Себто плужити? А хто з них, хліборобів, цього не вміє?
Наперед вийшов якийсь старовір агайманськцй з розкошланою бородою, упевнено став до чепіг, дарм^ що плуг новий, загрянишний, з тих, що землю під виноградники перевертати. Одначе кого ж запряжуть? Волів досі нема зі станції. А Гессен уже, тикаючи натаєм, відраховує, відділяє з гурту кільканадцятеро найкрутов'язіших, шикує в два ряди... Що він надумав?
Оленчук опинився попереду, за ним дядьки, далі татари з Армянського Базару, старообрядська молодь, що їм віра забороняє зброю в руки брати... Переминаються з ноги на ногу, нічого не розуміють. Вірніше — розуміють, але ще не вірять, навіть у думці не можуть допустити таке...
— Линви на плечі!
Як сновиди, як оті, що їх примушують самим собі рити ями перед розстрілом, нагнулися, беруть, на плечі міцний манільський канат.
— Пшов!
Врни ще стоять якусь мить незрушно, мовби не чують команди, мовби не в силі збагнути, що це стосується до них, що це їх, людей, впрягли в плуга і збираються ними орати!
— Синів червоним повіддавали? Щодня їх сюди ждете? — І виляск нагайки.— Пшов!!!
Мов бурлаки, понагинавшись, пішли. Лобами вперед, зуби зціпивши до потемніння в вічу. Наче й не важко було для плечей та для рук, але для серця... Клубок вогню перевертався в грудях Оленчукові, болем і жагучим соромом палив. Краще було б убило, десь отам в Карпатах, ніж до такого дожити.,Доживсьу що, як худобиною, орють тобою. Вити, звіром вити хотілось від болю, від кривди, від образи. Не зглянулись на літа його, не посоромились вірьовку одкинути на цю контужену, за батюшку царя скручену шию. Не боявся в житті найтяжчої роботи — гори труда витрудив, гори солі із Сиваша на собі виносив, а тепер ще ось так">. І не тяжкість оцієї єгипетської роботи гнітить його,, гнітить те, що за людину тебе не вважають, для них ти був і залишився бидлом. Декотрі з молодших пробували жартувати, але і в жартах чулася більше гіркота. Хтось лаявся понуро, хтось кляв Гес-сена, що вигадав на них таке" а Оленчук тільки: сопів, ступаючи крок за кроком попереду, і сльозу за сльозою ронив собі під ноги.
Під час перепочинку з обуренням стали говорити між собою, що Гессен не має права так з ними поводитись, що треба виділити депутацію й подати скаргу по начальству. Депутацію виділяти, одначе, не довелось: пройшла чутка, що сам Врангель незабаром має проїхати тут з іноземними гостями, отже, все побачить в натурі.
З того моменту, коли з боку Сімферополя з'явились
шляху автомобілі, ротмістр Гессен міг уже не під-
ганяти своїх орачів, мовби хто їх підмінив одразу: са-
мі тягли, аж жили в них тріскались, усю силу своєї
злості вкладали в цей напнутий манільський канат.
Хай бачить білий правитель, ким тут орють, кого тут,
замість худоби, запрягають у плуги. <
Розкошланий, в перетлілім лахмітті, випнувши кістляві загорілі груди, ішов Оленчук просто на Врангеля, ішов, згоряючи від кривди та приниження, і всім своїм страдницьким виглядом волав до правителя: "Дивись, дивись, як тут будується для тебе дорога!"
Врангель сидів у передній машині, автомобіль його летів, здається, просто на Оленчука. Ось він з^раз зупиниться, Врангель підкличе старшого, може; навіть нагаєм усмажить, щоб знав, як тлумитися над людьми. Проте автомобіль так і прошугнув не спинившись. Пролітаючи мимо бурлацької ватаги орачів, вождь ковзнув по них поглядом суворим, хазяйським, кинув якесь слово, сусідові в кокарді... І це все?
Потім, коли вже верховний вийшов з автомобіля і в оточенні своїх блискучих гостей та ад'ютантів стояв на валу, покликав Геосена до себе. Ротмістр кинувся бігцем. Добра ж, видно, була йому там прочуханка, бо повернувся ще лютіший звичайного.
Спинившись, орачі ждали, що він скаже, сподівались, що аж тепер нарешті почують від нього наказ випрягтись, кинути линви геть... А замість цього — аж вухам своїм не повірили! — знову почули знайоме, тільки ще скаженіше:
— Пшов! Саботажники] Риєтесь, риєтесь, а роботи не видно!
Виявилось, що таки була йому прочуханка, та тільки не за те, за що сподівались орачі, а за те, що повільно посуваються роботи. Всього треба двадцять верстов яких-небудь залізниці прокласти, а досі й половини не прокладено. "Швидше! Ніяких зволікань! Хвилини не гайте!" — такий наказ із уст самого верховного.
І знову струною напнулася линва, знову ступає попереду продублений сонцем та вітром Оленчук.
Чимала відстань лежить між ними — між селянином та правителем — величезні купи колючого дроту та скиданих під валом будівельних матеріалів розділяють їх, а так, ніби нема між ними нічого, ніби сходяться вже обидва впритул, очі в очі — селянин і диктатор,— і німа, недобра між ними зав'язується розмова.
Оленч у,к. Високо стоїте, ваше превосходительство, на весь край аксельбанти ваші поблискують, але не буде вам у ваших замірах добра.
Врангель. Чому?
Оленчук. Ось ви прокушпелили мимо нас, навіть не помітивши нашої кривди та горя. Ми темні, ми грубі, одіж на нас потліла, і воші з нас капають, але невже вам ніколи не спадало на думку, що ми... теж люди?