— Що в Каховці?
Після невдалих атак на плацдарм та тяжких втрат настрій у білих полках був гнітючий. Не одному з білих лицарів цей широкий степ український з прадавніми скіфськими могилами здавався в ці дні тим останнім полем бою, на якому поляже й він.
Щоб підтримати підупалий дух військ, Врангель ввів новий орден Миколая-чудотворця, чи не першими удостоївши цієї нагороди "ратних орлів своїх" корні-ловців. З цього приводу корніловським полкам вирішено було влаштувати парад, місцем для якого командування обрало велике прифронтове село Чап-линку.
Корніловці знали, що Врангель не байдужий до них, сам з гордістю носить звання почесного корнілов-ця, але нащо йому був цей парад — парад змучених, розшарпаних на каховських дротах героїв? Щоб підтримати настрій поріділих офіцерських рот? Чи є у вождя якісь інші, свої, потаємні, міркування й розрахунки? Судячи з усього, парад мав бути урочистий, помпезний. Ходили чутки, що з головнокомандувачем прибудуть у Чаплинку, крім вищих чинів ставки, також усі акредитовані в Криму іноземні військові аташе — представники місій Америки, Англії, Франції, Сербії, Японії, Польщі...
— Інспектувати їдуть? — озлоблено говорили в полках учасники каховських атак.— Що ж, підемо пропа-радуємо перед ними. Хай бачать, чого нам коштувала Каховка.
У полку, в якому після помилування служили розжалувані в рядові Дьяконов та Лобатий, звістку про парад було зустрінуто як насмішку.
— Підемо покажемось твоєму цезареві,— говорив Лобатий до Дьяконова, знаючи, як він, Дьяконов, після скасування йому Врангелем смертного вироку, став ще з більшою відданістю служити своєму кумирові й жив відтоді ніби дарованим від вождя життям.
Полк їхній в упертих неодноразових спробах заволодіти Каховським плацдармом порідів ледве чи не наполовину. Не раз і не два кидались офіцерські роти на щодень зростаючі укріплення ненависного тет-де-пону і, нічого не досягши, порвавши руки на колючих дротах, ні з чим відкочувались назад. Багатьох втратили назавжди; були випадки, що поранених не встигали підбирати і вони потім цілими верствами відповзали степом у напрямі на Перекоп. Нарешті ці безплідні вимотуючі атаки було припинено. В полку з цього приводу поговорювали, що Врангель вирішив нібито зачекати прибуття танків.
— Давно б пора,— сказав на це Васька Лобатий.— Бо щось надто дешевими стали під Каховкою ландскнехти її величності Антанти.
Він був у ці дні не в дусі, взивав себе і всіх батраками Антанти, і коли поріділий після боїв полк, зайнявши позиції в степу, став окопуватись. Васькд хоч і взяв лопату до рук, проте більше збивав нею головешки з доняшкиків і, слинячи навиминане насіння, похмуро потім знущався з тих, хто невміло й уперто вганяв офіцерськими руками заступ у затверділий протягом літа таврійський грунт.
— Рийтег рийте, ваші благородія,— глумливо кидав він Дьяконову та іншим.— Тільки чи довго тут будете володіти і княжити?
Дьяконов волів би краще не слухати похмурих його прорікань, бо, як не дивно, але Васька Лобатий, цей п'яниця, скандаліст і цинік, не раз уже виявлявся правим, так само як і тоді, коли, сидячи під арештом в но-воолексіївському пакгаузі, запевняв Дьяконова, що Врангель неминуче повипускає їх, бо без них йому ніяк не обійтись: "Ми ж коні для його колісниці!"
Справді, не минуло багато часу, як вони опинились обидва в піхоті, хай і без офіцерських чинів, хай і рядовими, але рядовими в якому — в "першому з перших", в овіяному славою білому корніловському полку!
Тепер ось їх мають вивести на парад. Щоправда, після безперервних боїв полк їхній за своїм зовнішнім виглядом менше всього підходив для того, щоб марширувати по плацу. Одначе, коли спеціально прибулі інтенданти спробували заради такої причини по можливості причепурити білих героїв, то Лобатий навідріз одмовився міняти бойове своє дрантя на щось інше.
— Хай бачить вождь, як общипали під Каховкою ратних його орлів!
І навіть звичайно стриманий Дьяконов приєднався до невдоволених:
— Без комедій! Вийдемо — які є.
— Тільки так, у чому є,— підтримали й командири.— Хай бачить її величність Антанта всі наші дірки та проріхи!
— Не нам червоніти за них!
І коли настав той день, корніловці, зняті просто з окопів, з'явились на чаплинському майдані такими ж, як були там, у боях: обірвані, брудні, позароста-лі, озлоблені на всіх і на все. Були не схожі на самих себе у своїх розшарпаних на каховських дротах мундирах, проте йшли чітким строєм, з високо піднятими головами, які вони з гідністю несли своєму вождеві та чужоземним місіям напоказ. На місце корніловці прибули в точно призначений час — на четверту годину дня,— проте тут їм довелося чекати: головнокомандувач з гостями ще був десь у дорозі. Попередили, однак, що він може бути з хвилини на хвилину, і вишикувані полки, не розходячись, стали ждати його приїзду на чаплинськім ярмарковій майдані.
— Чим не Марсове поле, га? — обертаючись до Дьяконова, скалить зуби Лобатий.— Колись тут ярмаркові прасоли баранів торгували, а зараз ми парад триматимем перед вельмишановними панами аташе... М-да.
Обвішаний зброєю, зачубатілий, він стоїть попереду Дьяконова, мов якийсь розбійник, у своєму строкатому вбранні: кашкет з переламаним козирком, на плечах картата ковбойка з чорними погонами кор-ніловця, на йогах —г— ні чобіт, ні краг, замість них — ніби навмисне — поверх холош галіфе натягнуто дранні англійські шкарпетки... Всю дорогу від окопів до Чаплйнки Дьяконову осточортіло мигкали перед очима в куряві ці сірі англійські шкарпетки, і він уже не міг на них дивитись без роздратування.
Ждати довелося довго. Коли йшли зі степу, ще їм яскраво світило сонце, а тут уже й тучами небо стало заволікати, і "вітер, знявшись, куряву над майданом погнав...
XX
Приїзду головнокомандувача ждали в цей день і на Перекопі. Тут, на Турецькім валу, за вказівками й під наглядом французьких військових інженерів все літо провадились роботи по зміцненню фортифікаційних споруд. На Заході писали, що на Кримському перешийку, на цій ключовій позиції, може бути зведена фортеця, не менша за значенням, ніж Гібралтар чи Суец. Спішним порядком будувалася спеціальна залізнична вітка, щоб можна було доставляти по ній з глибини Криму будівельні матеріали, сталеві балки та кріпосну артилерію до самого Перекоп-ського валу. Будівництво залізниці тяглося вже багато тижнів, проте роботі не видно було кінця.