Перекличка

Гулак Карп

Чи то того, що тобі за сімдесят і ти ідеш не на ярмарок, а з ярмарку, чи пережите раніше взнаки дається, але ночами часто сняться тривожні, навіть кошмарні сни. А найбільше тривожить мене Ялешка Плакида: вона показує мені пухлого мізинця із зламаним нігтиком — прохає отакий мізерний шматочок хліба, якого в мене нема...

І коли онуки питають: "Дідусю, чого не спиш?" — відповідаю колись почутим жартом: "Наполеон казав, що чоловікові треба спати чотири години, жінці — п'ять, а дитині — шість. Отже, ви ще спіть собі на здоров'я".

Нащо їм знати, що мені сниться Ялешка (так ми в школі називали Єлизавету). Вона в нашому класі була завжди чистюлька, тому й була в класній санкомісії. І ніколи не казала: "А чого в тебе брудні руки?", а радила: "Добре помий руки споришем після того, як нариєш черв'яків для своєї вудочки". Вона добре знала наші звички.

Я був старостою класу. Ще з першого класу наша вчителька Марія Іллівна Курило, білоруска, з трохи покопаним віспою обличчям, завела порядок: ще до її приходу, тільки пролунає дзвінок на уроки, староста робить перекличку. Наш "математик" Фадей Цибулько своїми чорними, як вуглинки, очима нишпорив по класу, виявляючи відсутніх.

— Говоруха Павло, — починаю називати прізвища.

— Не буде сьогодні Павла. Він пішов ловити жаб у Самарі, — сказав Фадей.

Дехто засміявся, але той недоречний сміх обірвався: всі знали, що Павло був дуже слабий від голоду.

— Деркач Олекса.

— Він учора помер, — глухо сказала Оля Давиденко, висока білява дівчина.

В класі притихли, хтось схлипнув.

— Покидайло Євмен.

— Євмен запізниться, він зайшов до батька на пошту, — каже Яша Стеценко (Євмен, як і його менший брат Гриша, вижив тоді, щоб потім згоріти в горнилі страшної війни).

— Онопрієнко Пилип.

— Помер учора, прийшовши зі школи, — сказала Настя Сосна, Пилипова сусідка (Пилип присів на загату відпочити та й не встав — помер).

Через парту мене штовхнув Євлампій Красножон, мовляв, читанка нам буде на трьох, як було до Пилипової смерті. А рівно через три дні, коли я робив перекличку, Настя Сосна сповістила, що Євлампій Красножон помер. Читанка тепер стала на двох. Добре, що Настя не користувалася нею одна. Її батько працював машиністом у паровому млині, тому часто добра дівчина рятувала від голоду "маторжениками" — спеченими з висівок та з різних трав'яних домішок коржиками.

Страшна бухгалтерія голоду: з 45 учнів В'язівської початкової школи у Павлоградському районі на Дніпропетровщині навес-ні 1933 року померло 25.

Про голод і мільйони померлих у нас довго мовчали. Мовчали письменники — "інженери людських душ", прославляючи "сизокрилого орла", що вилітав "із-за гір та з-за високих". Проте і в ті страхітливі роки була одна смілива людина — Михайло Зощенко. Він у книжці "Повернута молодість" хоч згадав про голод 1933 року. Розмови про нього перед війною та й довго після неї вважалися "ворожим випадом" проти радянської влади. Нам тлумачили про щасливе дитинство, про те, як нас, дітей, любить "вождь народів", який "на руки взяв Світлану, а згадав про всіх дітей..."

А я часто вночі чую слабий голос Ялешки Плакиди, яка, умираючи, не прохала, запитувала мене: "В тебе немає хоч отакого шматочка хліба?" — і показувала пухлий мізинець із зламаним нігтиком. Як же хотілося допомогти симпатичній дівчинці, яка померла прямо в класі за партою.

Була вона голубоока, в міру кирпатенька, лагідна, в темно-жовтій спідниці, в біленькій вишитій кофтині. "Сама вишивала!" — хвалилася. Ще коли не було голоду, вона приносила яблуко, давала мені відкусити червоний його бік. "Смачне яблуко?" — запитувала.

А тепер її голівка стукнула об віко парти, рука впала мені на коліно під партою і на мене дивилися помутнілі очі. Стало моторошно, я покликав вчительку:

— Маріє Іллівно, щось з Ялешкою.

— О, Боже! Моя ж ти дитино, — заплакала вчителька, закриваючи очі дівчинці.

...А нічні спогади через півстоліття тривають.

— Іван Гарбуз.

У класі мовчання. Я забув, що Івана, мого сусіда, уже три дні, як не стало. Він став жертвою канібалізму. Зміст цього слова я узнав пізніше, коли у п'ятому класі прочитав "Робінзона Крузо". І не дикуни, танцюючи навколо вогнища, поїдали дистрофічні ноги Івана Гарбуза — канібалами стали його мати і старша сестра.

Доведений до відчаю голодом, я кинув свій

четвертий клас і зайнявся риболовлею. У травні в нашій Самарі вода уже тепла, тому, закотивши повище холоші, я забродив далеко в затоку, яка звалася Гнилокишею. Оті маленькі окунці, краснопірочки, які потрапляли на гачки, врятували мене від смерті. Іван Гарбуз настільки ослаб, що не міг ловити рибу. А ще недавно ми разом бігали за м'ячем, грали у піжмурки. Я ловив рибу, викидав її на сухе місце, а Іван нанизував на низку з сурової нитки. Перед тим пощастило зловити чималого окуня. Я щось Івана запитав, але відповіді не почув. Коли повернув голову до берега, побачив, що Іван швидко втікав. На низці окуня не було.

— Ах ти ж, злодію, — крикнув я і кинувся доганяти Івана. Я замахнувся, щоб ударити його, але побачив обличчя хлопця, поколоте шипами окуня. Кров і сльози змішалися на обличчі.

— Ваню, хіба ж так можна? — лише вихопилося в мене.

Він протягнув над'їденого окуня.

— Що ти, Ваню, їж, я ще спіймаю собі, — сказав я і повернувся до річки.

Мабуть, у той час був дома Бог, а не в гостях, як у тому жарті: я спіймав більшого, ніж той окунь, головня. А через день Івана не стало. Коли його батько повернувся з Курської області, куди їздив добувати продукти, то з чималої сім'ї залишився тільки син Микола.

А перекличка продовжується. Уже не допомагав мені Фадей Цибулько — його засипали на кладовищі, поруч з меншим братиком. Наївся якихось пагінців молодих трав Фадей і загинув. На жаль, не всі люди знають, яка бадилина-трава корисна, а яка шкідлива. А ми паслися тієї весни на лободі, щавлі, грибах, дикому часникові, рогозі, очеретяних ріжках.

І ось нарешті сталися зміни. Згадали і про нас. В будинку купця другої гільдії Стадника відкрилась їдальня для учнів. На великій перерві ми одержували тарілку рідкуватого супу і по сто грамів жовтого, як віск, ясного, як небесне сонечко, кукурудзяного хліба. Я його ховав, щоб віднести матері. Не знаю, чим вона жила, але якось умудрялась, щоб той доважок з'їв таки я.