Як, і коли, і якою силою встигав Держикрай відвернути машину, проскочити, прослизнути, уникнути, прострибнути, пролетіти, врятуватися, вціліти, зберегтися,— це переходило межі людського розуму.
Після такого катання я виліз з машини, подякував Держикраєві за вельми приємно проведений час і сказав:
— Можеш вважати, що покатав мене двічі: вперше й востаннє. Нема дурних! Може, тебе готували в космонавти, а потім перекинули до нас на завод, але все ж таки наш степ — це не космос. Ти тут щось переплутав.
— Прекрасно,— хитнув головою Держикрай,
Зізі теж без видимої охоти сідала з ним у машину. Про старше покоління вже й не кажу. Тут витримав би хіба що Рацпроп, але у того в колгоспі настала гаряча пора, він ніяк не міг вибратися до нас, щоб подивитися на нового зятя, показати йому свою оцинковану машину і спробувати його "Волгу".
Тим часом Держикрай мало не щодня після роботи літав на своїй машині десь за місто, в далеку далеч, гнав у степи, мчав наосліп, без мети, аби швидше й далі, зникав іноді на півночі, бувало, що затримувався й до ранку. Але влітку, коли було сухо й тепло, Зізі непокоїлася менше, принаймні не виказувала свого неспокою. Та ось настала осінь, пішли дощі, шосе вкривалося тонко розмазаною плівкою багнюки, яку можна назвати "Смерть мотоцикліста", хоч, чесно кажучи, особливої різниці між мотоциклістами й автомобілістами в таку погоду не видно. Але Держикрая не лякала погода, він не зважав на багнюку, він не боявся осінньої темряви, ганяв і далі хтозна куди й чого по степових шосе, повертався з машиною, такою забризканою, ніби возив нею цукрові буряки. Хряпав дверцятами, накинувши нейлонову куртку, біг до будинку під дощем, а входив до квартири вже без куртки, в білій своїй сорочці, простоволосий, із загадковим блиском очей за скельцями окулярів, з вітром і подихом степів у всій міцній постаті. Як не любити тебе, Україно!.. Слова Луценка, музика Шамо...
Зізі зустрічала чоловіка, мама зустрічала зятя, батько виходив назустріч Держикраєві, щоб показати, що він не вечеряв, ждучи його повернення. Коли я в такі хвилини був удома, то на мотив жалібного маршу наспівував: "Ту-103" — хороший само-лет..." Зізі тупала ногою й кричала: "Цить!" А сьогодні заливала слізьми весь "Діловий клуб".
Я не належав до мстивих людей. Міг би пригадати всі оті урочисті зустрічання Держикрая після його божевільних гонів, міг би гнівно затаврувати їхню політику поблажливості й потакання, міг би... А результати? Хіба від цього сестра перестане плакати? Чи дорога стане не такою слизькою? Чи Держикрай з'явиться за дверима в своїй білій сорочці, із нейлоновою французькою курткою, зіжмаканою у коротких міцних пальцях?
Треба було обрати іншу тактику. Не плач — спечем калач. Я спробував утішати Зізі:
— Ну, повернеться. Чорти його не вхоплять. А вхоплять — то подавляться. Твоїм Держикраєм навіть чорти вдавляться. Ти ж знаєш. Він їздить, як бог. А може, він і не поїхав нікуди. Може, нарада якась на заводі. Або в інституті в Крижня. Вріже там якусь лекцію, щоб усі роти пороззявляли...
— Він поїхав, поїхав... я знаю... поїхав... пої...— залилася ще дужче Зізі.
Це вже мене вивело із себе.
— Поїхав-поїхав! — перекривив я Зізі.— То й що з того? А чому ти впевнена, що його понесло за місто на шосе? А може, він поїхав...
Тут я трохи подумав, намагаючись вигадати, куди б же поїхав Держикрай. Прокататися по проспекту Космонавтів? Це для нього п'ять хвилин — і готово! Засів у бібліотеці? Не сидів там, книжки йому давали додому, навіть такі, що тільки в єдиному примірнику. Куди там: доктор наук! Честь і хвала! Хіба рвонув у цирк?
— Слухай, а в цирк? Я бачив сьогодні афішу. Нова велика циркова вистава на два відділення за участю атракціону "Змішана група хижаків". Уявляєш, яка краса: змішана група хижаків? Ти знаєш, що це таке?
— Відчепись із своєю змішаною групою! Він не любить цирку... Він би мене теж узяв. І в театр би взяв. І в кіно.
— Хижаки відпадають. Це точно. Тим більше — змішана група хижаків. Тут щось є невизначене, а Держикрай невизначеності не терпить. Він чоловік у всьому точний. О! А чому б він не мав поїхати до своєї матері? До баби Держикраїхи? Він їздив до неї коли-небудь?
— Один раз. Ми вдвох були...
— Один раз мало. Це він просто показував невістку. Чисто офіційний візит. А тепер поїхав як син. Без свідків. Єдиний син. Тобі це важко зрозуміти, бо вас у мами аж три, а я от трохи розумію. Бо син я один. Ну, а в Держикрая ще, так би мовити, комплекс півсироти. Батька немає. Га? Точно! Він поїхав до баби Держикраїхи!..
Сказано вже, що Зізі ждала, за що б зачепитися хоч краєм надії, їй був потрібен такий незграбний брехун, як я, вона радо вхопилася за мою вигадку, схлипування ще тривали, але сльози вже не лилися, ми опинилися на суходолі і тепер спокійно б мали зважити всі "за" й "проти".
Зізі хотіла, щоб її переконували й умовляли далі.
— Не може бути... Він поїхав не до матері... Я знаю... він поїхав...
— А я кажу: до матері!.. Куди ще мав у таку негоду!.. Ти не знаєш чоловічої душі, Зізі! В таку негоду чоловіків вабить...— Куди їх вабить в таку негоду, я ще не дуже твердо уявляв, але цього разу знав напевне.— Посидіти з матір'ю на самоті... А за вікном вітер і дощ, і степи лежать... І революційне минуле... Козаки, шаблі... Уявляєш, Зізі!.. Ти ллєш сльози, а він використовує своє право побути з матір'ю на самоті...
— Він би вже приїхав... Тут недалеко... не вмовляй мене... я все знаю.
Але це вже було белькотіння, позбавлене будь-якого ентузіазму.
Як сказав би Держикраїв компютер: куй залізо, поки рак свисне.
— Я можу тобі дуже легко довести... Ось візьму збігаю до баби Держикраїхи і привезу твого технократа тепленького і в білій сорочці... Хочеш?..
— Ну, це ж далеко... Ні, його там нема... це все марне...
Слова за таких обставин втрачають будь-яку вартісність. Треба діяти. Я накинув куртку, натягнув кепку.
— Побіг... Півгодини — і ми вдома!
Коли опинився під холодним дощем, осягнув розміри дурниці, яку вчинив. Бо, по-перше, ні до якої баби Держикраїхи я не піду. Я в неї ніколи взагалі не був, коли не брати до уваги давніх візитів у її садок, але то були візити, сказати б, неофіційні, поза тим, групові, ми тоді налітали на садок баби Держикраїхи (чомусь вона завжди для нас уявлялася бабою, може, через свою загадкову самотність і замкненість), обпанахували її вишні, бо чомусь украдена ягода завжди смакує найбільше. Я жодного разу не впіймався в садку, так що солодких спогадів дитинства могло в мене й не з'явитися при зустрічі, але навіть не впійманий у ті далекі тепер роки, я совістився глянути бабі Держикраїсі в очі та ще з'явившись у неї в такий час із вістю тривожною, а може, й загрозливою.