Пентагон

машинами у двір зариґовують — здавай, бабо, залізо; а рушника видобудеш зо дна скрині хрести обв'язати, — здавай, бабо, ганчір'я, то матимеш ґас і газ і що хоч; то прикопуєш шиферину — бачи-иш, хату думає перекривати, а бі-і-ідна* — здоймаю гілляки й несу шиферину канавку перекласти, щоб возиком можна було переїхати; їдьте й ви. — Світ мотузочками й дротиками позасновуваний, не знати, де йти, де проїхати — гразь поверх камінців, то я могла втрапляти у кінські й коров'ячі ступаки, а їдна колія завузька для возика, а в дві колії не потрапиш; де тих мулярів дошукатися, щоб намостили дорогу для мого сина, — я мостила цеглинками з печі дорогу в яр, щоб проїхати з кілька днів, а верталася по цеглини, то каша в ногах стояла; лєтніка материного вдягла, щоб сховати синочковові медалі, — і перш матирі по цеглиночці підносила, щоб вона бачила, та вбіцяла її в нову хату на піч перенести, а вона лєтніка оддавала під дощ, аби я її з старої хати не забирала; казала, осьо приїде сестра, то ми ще не таку піч змуруємо, і зберуться усі докупи і будемо разом і осінь і зиму; а коли ж то гонук мій приїде, — я казала, що яку дорогу викладу аж до автобуса; мати правду допитується, а я мушу неправдою вповідати, аби 'ї душа не була замикана — я 'ї вповідаю брехнею про світ чужий для неї та й з її втіхи сили якоїсь-то набираюся; вона згадає своє дівування та й хрипом сміється — накрила Гендзюрівна спідницею Марусича! — а я й собі в сміх, — бо-ж, яка ти смішна, Ганько, з цеглиною перед материним напіввидющим зором; а яка ж у мого гонука сімня, де в нього кватира, хай би цюди приїжджав та й жив, як йому нема де, бо я вже хати не пересиджу, Гань, — одношу й цю цеглину на дощ, і дощ мої сльози злизує і каже ще плакати, бо так солоненьке йому смакує, аж-жа-жа-ж, та торигаю в двері, і в перші, і в другі, і в треті, та якісь пальчатки натягую, щоб мати моїх рук не познала, цілуючи на одпрощення, — це такі в армії видають, син'; дощі зганяють людей до цього села, і вони не діждуть, доки цю стежку викладу, щоб цей похорон відбувати, та не приходить смерть їм на полегшення, бо не діждати ні одправи, ні сповіді серед світу розграбастаного; не діждати суботи зеленої, щоб пом'янути загиблих на далеких дорогах та у чужих краях, та самогубців у краю своєму, — порозкисають стежки й дороги; повертаю вже дорогою третьою, і нема дзеркалець на машинах, щоб хустиною обіпнути, — не стає хустинок вікна обпинати на чорних хатах усередині; я собі дорогу ладнаю повз ці пустки та саркофаги, бо дороги низом та асфальти всесвітні живою труповиною позагачувані; мотузочки й дроти електрикою попросилювані — худоба перечіпляється і здихає, і всі забули дорогу на бойню; змилостивиш брехнею помиральну матір і здобудеш лєтніка синові худобу піти попорати, — буде і йому спочинок у другій хаті, де подушки повишивувані на ліжках йому на весілля, де чекати йому, доки вимощу під блискавицями сирівцеву стежечку, де не заснути йому і зо сну не скинутись, бо й птицям заснути не дано; і борщу не звариш, і хліба не вріжеш, і людей не впустиш, і одпоминання не справиш, і Господа не пом'янеш, бо душа не замикана й не одмикана, і дорога на гору тілько та, де духи витають, але в яку домівку чекати духів дітей на Сьватий вечір, як вони в світі гинуть і вертаються і не духом, і не тілом, а знаком духу і тіла, — не велено розбивати світові замурівки з тілами дітей, і як матирі неправдоньку сповіщаю, то з якою неправдою до замурованих дітей навертатися — нема такої неправди; не зрікалися вони батьків і звичаїв батьківських, а мусять блукати у позасвіті, й невинуваті, й непрощені; світ гріхи свої виповняє, не звідуючись наших душ, та накидає послідок гріхів своїх на наші душі; а люцький світ гальтує за вмерлими, щоб відправи робити, та й так страх свій ховати перед оком світу чужого, — то це я маю стежками чаїтися та товарячими ступаками бовтати, церкви минати та люцького гласу збігати; бо церква мені за світ була, та обминула мого сина домівкою, бо яке сьвато, яке що, ми з матір'ю не вилазили, батюшка мене по голівці гладить та нахвалює голос мій, а вже як з буряків невилаз був, то городами обминала; а батько на Йордань таких хрестів на ставку повирізує, ще й буряковим соком пофарбить, то батюшка, й програвши у шахи батькові, тільки милостиво буркоче, що тебе, Максиме, й тут Бог не забуває, — я мала церкву перед очима, та мінялися батюшки, і так забувалося мені оббігання городами, і коли світ всесвітній торигав у закуток цей з хатами і церквою, садками й ялинами, снігом білезним, не ставало сповіді і одпрощення, сам собі сповідь і одпрощення, сам одправа і хороніння — сини хрещені та не поратовані, матері смерті не діждуть, та впослід гонуків їм помирати, а нам неправдою їх втішати, а до синів їдно душею вбзиватися, та

своєю невмиральністю світовий регіт піддужувати, — їдна ця дорога, де й звір не забіжить, і товар не ступить; їден час і їдне голосіння за родом, якого і не цуралася, і не збігала, а в якому робітницею пробувала, а світ мені дякує за мій впослух, що я наплоду збулася, та не йнак, як з його ласки, — то яким це копанникам молоденьким оддати материну пінжачину, аби викопали мому сину широку ямчину, бо їм наказують копати ями їдна проз їдну, та й плати за дві ями, та й сама прикопуй їдну, щоб було квіточки посадити, щоб було де родом-півродом посідати; то якому це паламареві синочкового паска з бляхою оддати та кирзові чоботи, аби дзвонив через тиждень йому до суботи; яким телям оддячити дякові, аби він читав салтироньку з вечора до дня; а чи материні гроші з хустини на похорон попові молодому втулити, аби ж відправили за синочком штири парастаси; не йде рід до роду — не стало роду; маю сестри, та сестри не пересидять хати; мають сестри синів, та їх не видати; сини світові слави добували, а то не світ був, а той несвіт синів позабирав і чуму наслав, і до Бога порогів поназвишував, а церкви дротами обперезав, а нам печі поруйнував, бо бляха і попіл так там блище і душить, як туга нас не душила, як сонце у крузі не налаталось. — А чи той це вже світ, що я ждала, — що ні день, ні ніч, ні гараче, ні студене, торохкочуть вози небесні та Йемене вповіщають про рай всевішній; чи це вони так кого везуть, чи так їдуть, — янголи мене збуджають, бабо-бабо, вставайте, бо знов проґавите, і це немов-бо сплю сибі, а вони такі хазяйни кіля мене, що хату повиміта-а-ають, павутиння з кутків поздойма-а-ають; поховаються, гицлі такі, — нема їх; сторожують десь по тинах, чи син мій не йде, не їде, не торохкоче зеленим моцотиклом; ще не встану, ще гочі не розклеплю, а вже янголи на скрині вдежу тако порозкладають, де сорочка з плечиками повишивуваними, ще й з намистом у три разки погорі сорочки, де спідниця, запаска, ще й хустка на плечі; а з чобітьми, то їм, зна-аю, клопіт — носачками оден до їдного і поприхилювані халявками до скрині, бо їдна халявка по цей бік падає, а та по гинший бочок, то вони так понагучувалися ставити чобітки, щоб халявки увиш стриміли; такого ключика на шиї носять, аби скриню замиканою тримати та мому синові доступу не давати; але замочок бідний проти синової сокири — бо повиймувано до останньої копійчини зо дна скрині, — а вони все одмикають та замикають, гицлики такі цицлики; а це ж нам ще сю осінь осенувати, та й зиму сю зимувати, а кожуха й знаку нема, то не бути зимі і не вийти мині, — приторохкочуть й по мене вози небесні, бо не забрали мене, коли дівкою спухом лежала, ані коли бомбами стіни провалювало, — аж типір заберуть; чужі забирали кожуха й чоботи та й вертали, а це вже вроту не жди, бо не повісиш перепродану ікону, не вдягнеш за бутель горілки зміняного кожуха, а десь везуть у світи ікони й кожухи, і тра в світ вирушати по доплату за труд свій, — ступаєш під їдні двери — не вчиняються, благаєш цих голів під дверима якоїсь гречки торбину з комори на гостинець не знати кому в тому світі з такими хатами по поверхах з твоїми кожухами та іконами на відплату за труд свій ради світу того і гиляють ногою двери та й буркають до тебе через плече, нема, бабо; ступаєш під гинші двери, — признайся, бабо, в якій криниці син гроші замотані у лискучий папір притопив; під треті двери, —пиши, старуха, як тато жида лікаря з лагера в німців викупив та возами доправлював болотами й лісами до тих бандерів; то де шукати дітей того жида, що посвідчили б, що тато не вбив ані жида, ані москаля, а лиш газети якісь по селах розвозив та научав свого не забувати; а в четверті двери тебе вже як панію вводять та доплачують тобі і за тата, й за труд твій, та научають, що світ той не світ той, що був, а гинакший світ; оце то гина-а-акший, оце то сві-і-іт, — то роблять з тебе дурного та ногами вперід виволочують з хати — здавай, тітко, кожуха добровільно, та й дурняєш себе цілий вік, чи що кожуха позбулася, чи така дурна й була; а то вистановляють впроти тебе дурних, та й кажи їм що — але ж то світ гинакший, вже ж то всі му-у-удрі; бери-но цю паку грошів та видобувайся кабінами такими — це вже тобі світ, і мудрість, і благоденствіє; везе тебе з цим одкупним за твої муки і дурість, за гріхи твої й твоїх батьків, а-же-ж гріхи то вже не гріхи, вже не так сибі думай, що гріх та й гріх, і не гріх то й не дурість, бо матимеш типір і дітям й гонукам на проїд, бо матимеш і худобі на впоїд — бо бережину не їсть, бо колосся горобці видзьоґали, отаке-го, показуєш собі на пальцях; то якби в цій кабінці хоч якесь віконечко манєсєньке, то гукала б до сина, коли він вбереться вже цю пшеницю жати, — бо вона типір має за що найняти й рідного сина жати; не догукаєшся жадної душі — повимирало на всі боченьки світу, ані бликне нізвідки у