скажеш йому на гаразд його віри, як з цею ношею та гріхами добитися заповіданого світу, що й Богова тяма заблуджує, де рай, а де пекло, — чи тутечки, чи за його спинами, — лекше було мені дожидати сина зо світу та прихилятися його колін і душі на руйновиську хати серед люду й худобини; лекше до матері вповідатися чужими голосами та й так передержувати її в вірі невмирущості роду; лекше самій добувати в сповнянні заповіддя вмираючої, постав, дочко, піч, як була, як це не знати якою дорогою вже твоя доля звертатиме, і де ніч, а де день, де поміч яка, а де наруга, де син, а де Бог, де людина, де твар; кожному скажеш, що він дурний, а чи він дурний, розумний — а чи він розумний; кій світові добро, а він тебе ще й зненавидить, що ти вмієш коїти добро, а він не вміє, — постановися до нього злом, то буде тобі й на друге, й на третє коліно позовів та судів, — а-що-ж, йдеш тако без лютості й добрювання, та й цій дорозі вкороту не буде, і ти вистановляй вперід себе сина, заблагуючи ласки світової на право водиці скуштувати, — а не назналися ми, не їли трави господні, дюри під кротовинами не обживали, голосами не своїми не обзивалися на помиральні знаки, не йшли гуртами, куди й глас божий немічний доблукати, аби типір їдно мовчати, знати й мовчати, чути й мовчати, мовчати й мовчати і ще на страшніші суди поставати, де не ти спитуватимеш, а тебе буде спитувано, і не за гріхи чи добрість, а за помисел і не гріха, і не добрості; та не достукаєшся вищого суду, бо приступу і в-6ч не буде, а як зазирали у душу батькам і дідам — він на-а ме-ене-е хоті-ів сказа-ати-и, так типір уже впослід відпущення на яку хоч волю докрадатися буде помисел на помисел, помисел на страх помислу, і радій волі без права і віри, без суду і спокути, — що гріх світовий, що гріховина людська втовпляються купою на яке хоч руйновисько, і то їдному тра цеглу, ще їдному хоч фарби з полусканих образів на глині, та вкупі ж хвалу складати пам'ятникам на місці старих, та поділяти, що кому неналежане, та гаптувати з радощів, що все світове і все люцьке, — то ти волай, де твій син, де твоє що, та й матимеш на вповідок, а то ж їхні сини, а то ж їхнє будь-що, і то ж не тобі їдній нести і тут і туди усе своє, а купою приступитися та торигати — в'чиняйно, хто ти тамечки не є, бо ми всі твої діти, і нема вже на нас кожному ні гріха, ні доброчиння, а є їден гріх, та й то не наш, а коїли добрість, то лиш понад себе, — казано нам було те й се, ми сповняли, дарованого зрікалися, то чим іще накарати себе, — не отворяються двері храмів небесних, бо храми земні поруйновано, не обзивається всевишня душа, бо ж запродано найпослі-дуще; бо тим, що є невинуватий, ти і є винуватий. — Признайтеся до Степки, же й я вас познаю, — моїми городами дороги сибі поробили до кладовиська; старе йде, то гочі у хустку понурить, а мале, то ще й упірве, що де бликше до межі; та я скіко вже поступалася, аж мині стіко світу, що це подвір'я; а я ни маю сили обсновувати і цей свій прихисток, бо їм тра ще цюдою провезти і гуртове, і люцьке; а вступися до хати і бійся духу свого виказати у світ, то ще й рами обдлубують, ще доказу їм тра, чи ціхо сиджу — та й; я перше заквітчувала свої межі чорнобривцями ще й нагідками, а це багатирі владу підкуповують та межі мині врізають, стовпи посеред двору встановляють, що бійсь ступити, туто тобі й смерть, бабо; вони за всякої влади сибі мали, то їм спиту й типір нима; то їм клопіт, що Степка де якою баюрою обминала їхні машини, їхні трактори, заступцем одвіку городика скопувала, що те держално поблискувало, як хрести на церкві; вони мині хтіли лихий розум укласти, а не йдеш на поклони до бригадирів, не показуєш оддалік, що там є чим задобрити, то харчуйся з свого розуму, а до нашого всього приступу не май; багатирі мому чоловікові снопи до спини прив'язували та підпалювали, бо як вони ховалися в житі під Дубиною, а він їхав кіньми та й не признавався до їх, що вони такі борці, що людей оббирають, а за ними влада полює, та й мають навпіл з обкрадення; а тра було одібрати в людей останнє, то вони перш до Демняна зі Степкою галтування вчиняти, бо влада їм папери повидавала, щоб коні в Демняна сконфіскувати, але Демняна за їздового мати люцьку труповину звозити й так громаді служити, — вони йому свій розум уклали, вони йому ходу на конячу ступу зрівняли, а я мала за чоловіком дрипцювати і ввесь світ звеселяти: Демнян косить, Степка підгрібає; вони сина до себе служити взяли, щоб бригадирам папери писав та був кіля їх і не вповідав свого розуму на всі люди, ще й пишався, що батька хоронено од сіліради, але без музики, бо владі сором грати над повішалником та признаватися, скіко він хрестів непоставлених спокутував впроти вікон, — якої ночі не скинеся, то у вікні хрест, — то я мушу попід чужими хатами хрести оддавати та
питатися, де я, люди, і чути на відповідь, в світі, бабо; чужі сини мині гочі втворяють на світ гинакший, а я не годна вповісти "сину"; здоймають з пліч моїх в'язки сухої грабовини і рівчаками горбів глиняних зносять мої ноші вдолину, а я не достану піт втерти на їхніх чолах, — і коли б я мала голос зозулі, то накувала б їм вік незмирущий, і коли б вороною шугувала по акаційовому гіллю, то струшувала б пір'я своєї столітньої втоми на їхні плечі — хай би вони довше йшли та більше зазнали; але нам велено більший вік і сльози рясніші зрошувати глинясті баюри та вповільняти їхню ходу в долини — сумні долини, та суму вони не знають, — чужі сини мусять дбати за мої огорожі та зносити акацієві стовпи в долини, де не потребується сліз, бо люцькі баюри багном затяглися і ковтають німих і впосліджених, щоб їх на ранок знаходити вмерзлих, бо де їм за ночі дошукатися люцьких свят, щоб це й їх привітали людьми і посадовили на мир і пригощання, — не знайде людина людину в темінні ночі, бо їдного гонить страх з хати, а другий зо страху в хатах замикається і свято вчиняє; заздрі на чужий розум, обступають хату бригадирники і багатирі люцькі, бо як мало їм вивозити машинами грабоване у городи своїм дітям на науку, бо як ті діти не матимуть вороття ні додоми й нікуди, їдно злодіями прокрадатимуться в батьківські ночами кам'я-йиці, а вдосвіта машинами тікатимуть в городи, то їм розум чужий буде плутати кожну думку і кожну роботу — брехатимуть, хто батько, хто прадід, ховатимуть у шухлядах по альбомах гріхи своїх предків, що хліборобів поїли, а самі сіяти, жати не вміли, — коли б в цеї коси був моторчик, каже, то я б їх десять мав, — то попридумували контори, щоб там ховацця од чужого розуму, — та й так лекше їм своїх дітей оддавати в городи, де не видко гріхів предківських, а чужих синів прихищати на безхатті — то ви-и геро-ої; їм тра калік виставляти на мучеників світових, щоб самим світом правити, а калік грамотами вдобряти, та штрафи накладати за порубані посадки й ліси, а до мене під вікна насилати об'їщиків, щоб стерегли, які це там Степка книжки читає, — вони в чоловіків та синів розум одбирають, на калік штрафи накладають, а бабський розум їм спати не дає; вони такі машини хочуть попридумувати, що сиди собі вдома й читай, хто де що коли як подумає, та й красти чужий розум і своїм дітям у городи переказувати, та й гроші з чужого ума заробляти, та й віру свою над каліками й сиротами настановляти, — бо їм тра так вірити, щоб не казали "віруючі", і такого світу потребується, щоб це й не світ був, і неназиваний ніяк, і аби вони там жили, і аби не видко їх було ні з якого кінця, і то буде світ, де й каліки й сироти не тра будуть, бо що ж ті каліки й сироти — то вони перш давали їм своє каліцтво оправдувати та спихати на цих калік і сиріт який гріх, яке що, а то вже ці немов як-то докір наспоминатимуть їхнє власне каліцтво й безпам'ятство; то такий світ буде, де чужий розум у сховку їм силу даватиме, й то вони так бояться калік і сиріт, бо повчиняють сховки і поповзнають крадений розум; то такий світ буде, що не знати, де мерці, а де живі, де народний, де поховини, де верхи, де низи, ворота не вчинятимуться — не стане воріт, стане достаток з нічого і ніщо нічим; бо вони сперед зароблене чуже поодбирали, а впослі розум позамикають, та й їм довіку поживку стане; вони типір капличку обгороджають, щоб до водиці приступу не було, бо перш їхні батьки капличку на дрова ламали, а це вже й струмочка залізом обковують та замка накладають, щоб дітям їхнім чистішу воду споживати; уже похоронам нема дороги капличкою, нема водиці небіжчикові лице покропити, — люди мею межею знають до кла-довиська сходжати, а я сухим гіллям затуляю дірочку у гулицю, щоб багатирі не взнали дороги, а чужі сини мені в безу стовпчики з дубів наскладують на хрести, щоб я могла корою в печі пропалити та застуджену голову вигрівати — то вогонь мені розум дужчішим робить, але я на очі темніти стала; люди хрести в безу нашукують з старих дубів, бо нові набралися чаду, і бійся в ліс чи посадку ступити, — дерева кілько не маємо, аби на себе домовини наробити, бо ліси не нашу гадку співають, — кладіть на возика якого здужаєте стовпця, бо камінь розібрано на пам'ятники й доми, а сини чужі хрести на горби світові повиносили, а на свій горб нездужають свого хреста вознести; залізо в кузнях громацьких позамикувано, і котра жінка ковалева хоче вкрасти яку залізяку на огорожі на люцькі могили, то їй дуром голову заливають, щоб не втрапила на люцькі стежки, — їдно бабам по кущах що залізо, що дериво вигрібати і дротиками ладнати на впомин, і коли вітер зірве з гребеня півзину трухляву, то виблубаєш цьваха іржавого, та й тим не зіб'єш деревини докупи, а хва-а-алишся, хто де йде, —