Я мимоволі, не ймучи йому віри, глянув на його руку і — повірите? — Осадчий сидів уже на лаві, а поруч нього було невелике місце, де можна було проте досить зручно сидіти, тільки ногам заважав якийсь оспалий тулуб на підлозі.
Поїзд знову рушив,
— Ну, ось ми й поїхали,— лагідно промовив у просторінь Осадчий, немов ми тільки допіру влізли в поїзд. Десь під підлогою знову одноманітно затакали колеса, Осадчий заспокоївся, скулився і заснув. Навколо знов захропли солдати. Очутився нарешті і я. Винахідливість і спритність Осадчого піднесла мене й тепер заколисувала, як дбайлива ненина рука. Я любовно подивився на нього й подумав: "З такими наша справа не загине! Коли б же їх тільки більше було..."
Тепер я міг уже вигідно обіпертись спиною об стінку й мирно підбивати денний баланс своїм удачам і невдачам. Розуміється, я почав найперше думати про Настю Федорівну. Зараз вона спить. Рожева ватна ковдра тепло накриває її тіло. На подушці розметалась її пухка, чорна коса. Коса!..
Мені захотілося спокійно заснути з думкою про цю косу, але я не можу спати сидячи. Від цього мені принаднішою і ближчою стає в уяві м'яка постіль, ковдра і та коса, і сама Настя Федорівна. Мені шкода, що я не договорився з Настею Федорівною ввечері, але я неодмінно цими днями приїду й доведу все до логічного кінця. Мене обіймає пестливими обіймами мрійна журба і легенько перекидає з долоні на долоню моє серце. Мені кортить заспівати якоїсь сумної пісні, вимовити невимовне, але у вагоні — цього не можна. Я дістаю з кишені цурпалочок старого олівця, записну книжечку й пишу вірша. На темному зім'ятому папері, в тоскній імлі вагонного ліхтаря виростають напрочуд легко і швидко рядки — діти мого натхнення й кохання. Ось я вже й написав вірша. Вірш вийшов досить хороший і інтимний. Ви тільки послухайте його:
Стихни, стихни" схаменися.
Моє ж ти серденько,
Бо все плачеш, як дитина
Без батька, без неньки.
Нащо, серце, полюбило
Так щиро дівчину?
Мабуть, серце, родилось ти
На лиху годину.
Кличе, кличе серце долю —
Нема ж йому долі,
Хоче вирватись на волю,—
Нема ж йому й волі!..
Не найти тобі ніколи,
Моє серце, долі.
Не побачить на цім світі
Козацької волі!..
От тільки мені клопіт із заголовком. Як його назвати? Я перечитав ще раз вірша, і тоді мені одразу спало — серце. Прекрасно. Вірш зватиметься "Серце". Я його присвячу Насті Федорівні. Вона страшенно любить слухати мої вірші. У домашньому колі вона так і рекомендує мене: наш письменник, і я чую в її голосі повагу й гордощі ("наш" — цебто український). Настя Федорівна каже, що в мене, без сумніву, є талант і, коли б послати мої вірші до Києва, їх би там напевне надрукували.
Мені намуляло спину, і я схиляюсь ча Осадчого, що безтурботно сопе. Об шибку б'ються і розбиваються дрібненькі краплі осінньої мжички, потім течуть долу печальними струмками і зникають у темряві.
Еге-е! Надворі пішов дощ. Поїзд мчить далі і одноманітно татакають на рейках колеса.
Здорожені, з припухлими повіками, у зім'ятому й припорошеному одязі вийшли ми з Осадчим на перон маленької вузлової станції. Ранок ясний і свіжий. Повновиде сонце, наче і справді воно сьогодні має світити й пекти, весело посміхається в калюжах між рейками, але це ранкова омана: тепер уже кінець жовтня, і це останні соняшні дні. Мені шкода, що кінчилось літо, перше літо революції, літо України й мого нового негімназіального життя; я зажурено дивлюсь на бентежне, пожовкле листя станційного явора й мені хочеться сісти отут край подовбаного брудного перону і помріяти трохи. Але Осадчому все ніколи. Він швидко, мало не вистрибом обминає калюжі і підганяє мене:
— Чого ж ви одстаєте? Ходім мерщій... Тут десь, певно, вже піджидає нас Дунда.
На пероні — метушня. Солдати із своїми казанками тупцяють коло будки з окропом і харчової ятки. Я за Осадчим не без зусилля видираюсь нарешті з того тиску й ось ми вже в затишку біля дерев'яної станційної стіни. Але на пероні ніякого Дунди нема. Осадчий уважно роздивляється на всі сторони, потім прилипає чолом до шибки, прикладає до скроні долоню й удивляється в середину станції. Ах, ця ще мені провінціальщина! Я хочу якось одвернути від неї Осадчого.
— Що ви там шукаєте? Можна ж зайти всередину й спитати.
— Не мішайте, будь ласка...Да, да-а, це ж у третьому вікні, а не в четвертому сидить Іван Прокопович.
Осадчий переходить, бурмочучи собі щось під ніс, до другого вікна й знову виробляє ту ж саму церемонію. Я важко зітхаю й до себе кажу:
— Боже, який ми, українці, некультурний народ!.. Осадчий щільніше присунувся до вікна й, наче це йому
сільська вулиця, удавано кахикнув. Певно, його не помічено, бо він постукав пальцем у шибку й голосно сказав у вікно:
— Іване Прокоповичу! Чуєте, Іване Прокоповичу! А вийдіть-но сюди...
Осадчий на мигах пояснює комусь у вікно. Я вже зрозумів: оцей Іван Прокопович і є той телеграфіст Дунда, що мав підготувати тут грунт для нашого виступу.
Осадчий висякався на перон і замислено проказав:
— Дивно: чого ж це пан Дунда не вийшов до поїзду? Гм... Так, це справді кепська прикмета.
Але ось і сам Дунда.
На перон поволі, ніби навіть знехотя, вийшов похмурий, цибатий чоловік у великому кашкеті з жовтими телеграфними кантами. Він незадоволено зморщився від свіжості повітря, кашлянув, подивився мляво довкола і завернув до нас. Певно, він був у житті крайній мізантроп і одчайдушний п'яниця. Принаймні за це говорили червоний довгий ніс і брезклий з саркастичними зморшками вид. Я бачив його вперше, але чогось одразу зміркував, що Дундою ніхто інший і не міг бути, окрім нього.
Видимо, наш приїзд не дуже його тішив. Він підійшов до нас, сунув руку Осадчому, критично глянув на мене і вже після цього одрекомендувався:
— Старший телеграфіст Іван Прокопович Дунда.
На мить у його голосі промайнула самоповага й навіть піднесення, але, проказавши роздільно своє прізвище, він знову впав на виду і на голосі в смертельну зануду.
— Так ви оце, значить, приїхали... да... Осадчий здивувався:
— А як же, ми ж умовились ще у вівторок з вами!.. Дунда тупо оглянув перон і втягнув у комір довгу голу
шию.
— Ходімте краще трохи далі, все одно моє діжурство вже скінчилось.