Але ввесь мій план полетів сторчака. Я отетерів від подиву й хвилину не міг ні говорити, ні рухатись. Ви тільки уявіть собі: знайшовши мою самотню постать віддалік від тої метушні, Осадчий раптом стрибнув зі сходинок — пробився назад через натовп, і ось він обурений стоїть передо мною.
— Що ви робите?! — прошепотів він грізно і разом так здивовано, ніби я чинив тут якийсь жахливий, протиприродний злочин.
Цей поворот Осадчого був такий несподіваний, він застукав мене, як хазяїн завинилого кота на шкоді, я не годен був щось відповісти йому. Я тільки промимрив якусь нісенітницю, але це не дійшло до Осадчого.
Що ви робите?! — прошепотів він удруге і на цей
раз у голосі йому забриніли трагічні ноти. Але, бачачи, що від мене годі чогось зараз сподіватися, він стрепенувся і враз одмінився. Обличчя йому пояснішало, він ляпнув себе долонею по лобі й погодливо крикнув:
— Ну, нічого! Якось воно обійдеться.— Потім схопив мене за плечі, повернув спиною до себе і штовхнув уперед: — Ідіть попереду і, будь ласка, без усяких там балачок!
Мене це застереження здивувало — хто б уже казало, а хто б і мовчало: "без балачок"! Я, либонь, ще не зарекомендував себе балакучістю.
Я хотів був обернутись до Осадчого і тепер собі спитати, що це він робить, але маленький поворот моєї голови випередив Осадчий.
— Ідіть і не обертайтесь! Ви що ж, може, тікати хочете?
Він міцно схопив мене за лікті й штовхав у дальній кінець перону.
Але ж, прошу, що з ним сталось і куди він мене штовхає? Ми поспішно минали вагони й перлись до кінця поїзда, куди з самого початку й не пробували навіть пориватись. Мене почала брати злість, що він, справді, вигадав? Я хочу спинитись і рішуче заявити Осадчому, що годі, нарешті, клеїти дурня, але в цей час він щосили штовхає мене в саму гущину натовпу біля якогось вагону й голосно по-російському кричить:
— Дорогу! Больной! Слышите—больной?!
Крайні з натовпу під тиском мого тіла й окриків Осадчого збентежено оглядаються назад до нас і мимоволі розступаються. Це заохочує Осадчого. Він штовхає мене спантеличеного ще дужче і несамовито кричить:
— Не видите! — больной! С ним может быть припадок... Пустите, я на Собурку 1 его везу!..
*1 С о б у р к а, чи Собурова дача — лікарня для божевільних у Харкові.
Чуючи назву цієї богоугодної установи, пасажири шарахаються від нас. За хвилину ми вже коло дверей. Кондуктор перепиняє нас, але в цей час б'є третій дзвінок. Позад нас зчиняється щось страшне. Про нас уже забули. Останній могутній струмінь людської енергії зривається з перону і, як корок через шийку пляшки, вштовхує нас у вагон. Кондуктора зім'ято й він немилосердно лається десь під моєю лівою рукою. Позаду нас — вакханалія.
Розтинається протяжно гудок, і поїзд рушає. Ми поїхали. З перону востаннє долинають до нас розпачливі крики й зойки. Ось вони завмирають і тікають назад, назад. Поїзд перебігає стрілками на нову колію і прискорює рух. Крізь запітніле вікно в дверях, що насупроти, я бачу високі сосни. Ми мчимо вже бором. Значить — факт, ми таки влізли в поїзд і їдемо.
Пасажири поволі заспокоюються. Вони "втряслися" кожне на тому місці, де йому судилось їхати: на площадці, на сходинках, на буферах і на даху.
Кондуктор зробив неймовірне зусилля правим плечем і лівою ногою, одпихнув шорсткою долонею чийсь карк і зник усередині вагона. На площадці одразу повільніша-ло. Я полегшено зітхнув і поворушив зім'ятими плечима.
Але Осадчого знов чогось мордує. Він ворушиться, потім рішуче лізе через мій перехилений бік і чиєсь коліно наперед.
— Ану, пропустіть мене, ми зараз увійдемо в середину. Тепер я аніскільки не сумніваюсь, що він і в середину ввійде, ба навіть сидітиме на лаві. Мені залишається тільки слухняно, не відступаючи ні на крок, лізти за Осадчим. Я так і роблю. Ми вже вдерлись до коридорчика. У вагоні накурено, напльовано і люди один на одному. Тут, як і скрізь тепер у поїздах,— солдатня. Брудна, заросла довгими бородами, немита, вошива солдатня. Вона стомлено пообсідала всі кутки, куди тільки оком глянути, і майже не ворушиться. Мені здається, ніби ми потрапили до печери передісторичного віку. Я переступаю за Осадчим через скоцюрблені тіла, брудні чоботи й військові торби.
Раптом перед Осадчим хтось сердито забурмотів. Осадчий все-таки сіпонувся вперед ще раз. Тоді вже зовсім роздратований хрипкий проматюкований голос кричить на весь вагон:
— Куди прьош?..
Але Осадчий і на думці не має, щоб поступитись. Він владно каже:
— Дайте дорогу, мені треба місце найти.
— Я тобі як дам по нюхалу—"місце"!..
Сіра постать у зібганій, землистій шинелі погрозливо підводиться. Ось-ось станеться бійка. По кутках починають ворушитись окопні люди й спросоння недобре поглядають на нас. Я бачу, що мені слід втрутитись і втихомирити Осадчого. Я лагідно беру його за рукав.
— Пане Ос... (я мимоволі глянув на землисту шинелю й одразу виправився) — товаришу Осадчий, ми й тут якось можемо примоститись... ви того...
Осадчий немов би не чує мене. Він твердим голосом, що не припускає ніяких заперечень, каже до солдата:
—. Я член української повітової ради, я маю завтра виступати на мітингу. Ходім,— обертається він до мене.
Видимо, слово "член" якось вплинуло на солдата, погляд йому, правда, залишився той самий — упертий, ненависний і тупий, але він замовк і навіть, здається, оступився вбік. Я кажу —"оступився", бо інакше Осадчий так легко не звернув би праворуч між лавами, а за ним контрабандою і я.
На нас дивився зацікавлено ввесь вагон. Десь у сусідньому купе хтось голосно зітхнув...
— Ох, доведе до погибелі нас ця Україна!..
Поїзд зменшив ходу. У вікні замигтіли станційні вогні, промайнули будівлі і — стоп! Поїзд занадто раптово зупинився, і ті, що спали на лавах, від струсу попрокидались. Осадчий скористався з цього.
Він, як старший до підлітків, почав розпікати заспаних солдатів.
— Що ж це ви, товариші, порозлягались тут, а вольному нема де й ступити. Так ніззя...
Протираючи очі, солдати забурчали:
— Порозлягався б ти так в окопах, отоді знав би!... Але Осадчий перебив їх:
— Та що там у "окопах"! Всі ми страдали. Мені ось теж на мітинг треба завтра. Посуньтесь, товариші... Тепер нема панів, усі свободні, всім треба їхати!.. Сідайте, чого ж ви стоїте! — штовхнув мене під лікоть.