А довкола й справді потроху затихало. Я чув, як один по одному під'їздили до стайні козаки, порались недалеко від мене, за ожередом соломи, біля коней і голосно балакали,— про що саме — трудно було розібрати. Лаяли, мабуть, і мене й тих, хто послав їх ловити мене. Запанувала тиша. Шахта мовчала, немов заснула, і соловейкові в саду за конторою ніщо вже не перешкоджало виливати свій захват. А мені не лежалося на стіжку, і я нетерпляче чекав, поки затихне останній крок на вулиці і козаки на стайні, ляжуть спати.
Спуститись на землю було зовсім не важко. За хвилину я вже перестрибнув безгучно паркан, зігнувшись пройшов до рогу й оглянув вулицю. Було темно, і тільки десь далеко, за конторою, яснів електричний ліхтар. На вулиці ні духа. Я швидко перебіг шлях і опинився біля Гайдаєвого присадку. Тихо переліз через низенький частокіл, бо зокола небезпечно було стояти. В гущавині бузку й вишень було темно, як у льоху, а світло лампи на столику біля ганку робило пітьму ще більш непрозорою. Я став і прислухався. Недбалі акорди й перебір струн на гітарі свідчили, що той, хто грає, витає десь далеко думками, може, глибоко сумує й приграє своєму сумові на струнах. Так, я добре розумів її настрій, я розумів, що він подібний до мого. Се хвиля — коли за мить побачення можна віддати все. Я благословляв за се і обставини, що дали мені змогу пережити такий момент, і свою пригоду, і козаків, і поліцію... Витерплювати далі було несила, і я трохи не прожогом продерся крізь кущі і став перед нею...
Не перед нею, власне... Те, що я побачив, так оглушило мене, що я тільки потім, сидячи в тюрмі, пригадав потроху, дійшовши до пам'яті, все... Пригадав, що Наця сиділа на ослоні за столом, схиливши голову на плече молодому, з чудовими білявими усами, поліцейському надзирателеві, і мрійно перебирала своїми хорошими пальчатами на струнах. Новенький, з блискучими ґудзиками й вузенькими сріблястими погонами мундир щільно обтягував його струнку фігуру. Я іменно докладно пригадую собі, що на нім був напрочуд гарно пошитий мундир, і мені, я теж добре пригадую, блискавкою мигнула невість чого химерна думка про те, що коли б на мені був завше студентський мундир мій, то... сього не сталося б. Та се була мить. Угледівши мене, вони обоє схопилися, ніби хто підкинув їх, і з жахом витріщились на мене — Наця своїми синіми озерами, а він... А втім, я не бачив його — я ще раз, останній раз, поринув поглядом у ті озера і очунявся тільки тоді, як двоє поліцаїв вчепилися в мої лікті. Наця скрикнула і заридала, впавши головою на стіл. Чого? З ляку?.. від несподіванки? з каяття?..
Чи ж знаю я, коли ось уже четвертий рік не бачу та й не хочу бачити її, тепера жінку N-ського пристава, колишнього поліцейського надзирателя?.. Чи ж знаю я, чого вона ридала тоді?..
Не знаю... Я тільки знаю, що... пустка душа моя, занедбана безпорадністю, пустка, що чекає на нового мешканця, який зігрів би холодні стіни її палом кохання, а в мою працю, високу над усе, але холодну, повну розуму й розважності, влив би огонь безумства. Пустка чекає на нового мешканця... Що?! То буде знов Наця?..
Ат, чорт його бери! Нехай!.. Що можна мати проти сього, коли в тих Наць такі чарівні озера замість очей?..
Нехай!..
[1] Слідами апостолів (латин.).
[2] Отже (латин.)