Коли мене покликано було на N-ські шахти, то я вже не тільки не обурився, а навіть зрадів. Вже два тижні минуло відтоді, як я востаннє попрощався з Нацею. За роботою якось забувалося се, але варто було годину, другу перепочити, як чарівний образ моєї Наці вже ставав в уяві, вабив, кликав, обіцяв... Душа моя знудилася за нею, а гадка, що й вона так само за мною, вже саме непереможне бажання робило болюче потрібним, а в думках викликало звабливі картини побачення після довгої розлуки. Отже, й кажу, що я зрадів, хоч справді не було жодних зовнішніх причин для доброго настрою, бо мої сновигання по шахтах давно вже звернули пильну увагу тих, хто до того дивився на мої мандрівки крізь пальці.
— Ну, а як ся має там Гайдаївна? — спитав я, вирушаючи в дорогу, Русанова, котрий прийшов попередити мене про стан речей на N-ських шахтах.
— Нацька? — перепитав він, і тінь смутку лягла йому між брів, але, труснувши бадьоро кучерями, він одігнав її від себе й цілком щиро промовив: — Далебі, не знаю. Ніколи було за метушнею та роботою. Сливе не бачив її. Та що там,— додав він, м'яко посміхаючись,— певне, жде не діждеться вас.
— Ви так думаєте?
— Атож... Двоє зайців уб'єте за одним заходом.
Далі вже не балакали про се, а йшли степом, докладно обмірковуючи становище, що утворилося на N-ських, і можливі виходи з нього.
Прибули, коли смеркало вже. На майдані чекали на нас зібрані на призначену годину робітники. Зустріли радо, і за хвилину я, вилізши не перекинену догори дном смоляну кухву, заволодів своїми слухачами цілком. Кінчив, коли стемніло зовсім. Перейшли до обміркування й дискусій. Але крізь натовп продерся Русанов, сіпнув мене за полу й шепнув:
— Ховайтесь, товаришу,— козаки.
— Далеко?
— За управителевим садом уже.
В натовпі вже заворушилися, прочувши, очевидно, про наближення козаків, але ніхто не розходився. Чекали, що я скажу. Я закрив мітинг і порадив тихо розійтись по домівках, маючи на увазі скінчити обміркування справи десь конспіративно з свідомими представниками-шахтарями. Ще не встигли робітники рушити з місця, як у натовп вдерлись козаки на конях і почали розганяти його нагаями. Після хвилевого замішання шахтарі кинулись урозтіч, хто куди, і за хвилину майдан був порожній. По тому, з якою поспішністю оточено було місце, на котрому я допіру стояв, неважко було догадатись, що вони знали про мою присутність тут і що малося на увазі конче спіймати мене. Мусів якомога швидше й спритніш ухилитись від перспективи опинитися в поліцейських лабах. Лишатись, заховавшись у когось з товаришів, на руднику було небезпечно: безперечно, вони шукатимуть, нишпоритимуть по хатах і заглянуть у кожний куточок. Тікати в степ — доженуть. Можна було залягти десь у ячменях, але... Проте роздумувати довго не було часу, і я поза хатами добіг до шляху, оббіг стайню та, почувши за собою тупотняву, перестрибнув паркан і опинився між стіжками з сіном. Кілька вершників промайнули в темряві повз мене й розсипались по ячменях. З вулиці доносилось перегукування, крики, лайка, брязкіт зброї й тупіт кінських ніг.
"Ну, що ж,— думав я,—пересиджу тут, поки все заспокоїться, а там видно буде. Але, стривай... вони ж, певне, ночуватимуть на стайні й братимуть сіно для коней. Чорт!.. Тра тікати, але куди, коли скрізь повно козаків і поліції?.. Що його робити?.."
Я безпорадно озирнувся. Стояв між двома високими стіжками, як у вузькім довгім коридорі. По один бік — паркан, по другий — ожеред соломи, наді мною темне, усіяне зорями, небо. Пішов до другого кінця своїх суточок: і вправо і вліво — знов коридори. Просто перед собою розгледів я на жовтавім тлі яшної соломи високу драбину: певне, вершили ожеред після бурі абощо та й забули прийняти.
"Хіба вилізти на стіжок із сіном та там перечекати?" — мигнула мені в голові думка. Вилізти можна з сього боку по драбині, а спуститись з того боку легко й без драбини, як усі поснуть. Кому спаде на думку, що я тут? А там — перестрибнув паркан і — до побачення. Нічка-матінка не зрадить".
Перехиливши драбину на стіжок сіна, я хутко видряпався наверх, відштовхнув драбину знов на ожеред з соломою й тихо поліз на другий край стіжка. Ліг і почав дослухатись. Ще довго в темряві метушились і кінні й піші люди на вулицях, на майдані, на шляху. Чув я, як перегукувались верхівці по ячменях, пересвистувались городовики по слобідці й біля контори, і се починало забавляти й смішити мене.
"Невже ото стільки пильної уваги до мене? Не думав, що дочекаюся такої шаноби,— сміявся я.— А проте кепсько. Се значить, що візитам моїм сюди прийшов край. А Наця ж?.."
Я мимохіть повернув голову й утопив очі в той бік, де, на розі слобідки, в крайнім балагані, жила вона з батьком. В присадку світилося. Певне, вечеряє старий Гайдай з дочкою за знайомим столиком на одній ніжці та разом дослухається до того, що діється на вулицях. Радіє чи журиться? Певне, радіє глитаюга, що так сталося: йому ж сей страйк влетить у копійку. А Наця?..
Серце мені солодко занило. Уявив, як тривожиться вона: знає ж, безперечно, що то мене шукають усюди, знає — і душа в бідної не на місці. Може, плаче... Напевне, сидить уся в сльозах, а батько сердиться. Можливо, що докоряє моїм знайомством. Я не спускав очей з ясної плями у вишнику — єдиної сьогодні на всю слобідку. Старий Гайдай, очевидно, не боявся ні трусу, ні арешту й не ховався в хаті. І сей вечір для нього був незвичайний тільки тим, що його артіль у сю мить не в шахті, а тому глибока кишеня хазяїна сьогодні, як і вчора, не погрубішає на певну вираховану давно міру. А вона... Певне, так, як і я, ловить згуки нічної тривоги й по них силкується відгадати, що діється — бажане чи небажане. Небажане — се коли мене ув'язнено: бажане — коли я втік гаразд. Гармидер потроху затихає; для старого батька не таємниця, що мене не впіймано, і Наця заспокоюється і з блискучими від задоволення й радощів очима дратує батька раптово відмінним настроєм.
Так мені здавалося, таку любу мені картину малювала моя фантазія. Не думаю, щоб тут особливу ролю відіграло моє виключно вигідне для фантазування мешкання на несподіваних високостях. Се була простісінька собі логіка. Вона — кохає мене без міри, ergo[2] — сумує, коли мені загрожує небезпека, і радіє, коли дізнається, що небезпека зникла... Дослухаюсь і чую бренькіт гітари. Виходить, я не помилився: моя Наця моє визволення святкує піснею. Чудово, і бовдур я буду, коли сієї ж таки ночі не побачу її, не обійму міцно, не поцілую.