— І нічого ні в кого не знайшли, — що найцікавіше! — додав Артем.
— Ну, цього слід було чекати, — зітхнув Стас. — Крадій просто десь заховав мобільник, а потім, після уроків, коли все вляглося, забрав.
— Це був просто жах… Учителі психували. Хлопці обурювалися. А Оксанка так плакала, — сумно додала Таня. — Цей телефон їй подарувала мама, до того ж, саме в цей момент Оксані треба було терміново подзвонити. Тому вона й кинулася по мобільний. А телефон зник. Казала, що залишила його в портфелі, а хтось витяг.
— Хто б це міг бути? — замислився Стас. — Давайте згадаємо, хто тоді був у класі.
— Та всі були і до цієї перерви, й після. Але ось що я думаю. Всі цінні речі й гроші слід тримати при собі, — зауважив Артем.
— Ага, а на вулиці якісь придурки теж можуть забрати, — похитав головою Василь. — Пригадуєш Льошу з "Б" класу? Як на нього наїхали, коли він увечері йшов? Пасли кілька кварталів, а потім забрали мобільний. Добре, хоч не побили…
— А я вчора купила журнал для дівчат, — озвалася Софійка, — так до нього були додані такі прикольні фенечки і ще й диск із музичкою!
— До чого тут журнал, — не зрозуміла Марта. — Якась сука тирить у класі речі, а ти про журнал! Як тепер залишати щось у класі, в портфелі…
— Може, Оксана той мобільний десь загубила, — насупилася Софія. — А тепер каже, що вкрали. Вона взагалі — ляпало!
— Неправда! — сказав Стас. — Вона класна, зовсім не якесь там базікало.
— Ні, тут щось не так, — замислилася Таня. — Чому поцупили у тихої, непомітної, спокійної Оксани? І не найдорожчий телефон, який є у наших…
— Ось тому й стирили, що вона тиха і спокійна, — зауважив Василь. — Інша б на її місці таке влаштувала, що…
— Тобто вона вже всім розповіла про крадіжку? — запитав Валера.
— Так, і її батьки про це вже знають стопудово, — зітхнув Артем.
— Відчуваю, що через цей мобільний таке в нас почнеться… — зосереджено мовила Софійка.
— Факт, — переконано кивнула Таня. — Але я все одно думаю, що крадія можна "вирахувати". Не так уже й багато людей було в класі після уроку. Адже це могло статися лише тоді, коли Оксана виходила, залишивши мобільний у портфелі. Саме в цей невеликий проміжок часу, — до того, як кімнату зачинили на перерву, — й поцупили телефон.
— Ну, згадаймо, — зацікавився Стас. — Хто тоді був, пам’ятаєте?
— Ти був, — примружилася Софійка. — Я точно пам’ятаю.
— Так, я був, — спокійно відповів Стас. — І ти була. І Марта, й Вован, і всі ми…
— Але ніхто з нас не міг цього зробити! — вигукнула Марта.
— А проте — зробив… — меланхолійно завважив Артем.
— Може, це Іван? — міркував Василь. — Він теж тоді, здається, не поспішав на перерву. І грошей у нього завжди немає — сім’я небагата…
— Точно! — вигукнула Софійка. — Крім нього — нема кому. І взагалі, він якийсь неприємний, тільки вчить уроки й мовчить.
— О-па! — замислилася Марта. — Схоже, що таки він…
— Не може бути, не вірю, — знизала плечима Таня. — Він цілком нормальний. До того ж його також обшукували і нічого не знайшли.
— Він колись позичив гроші у мене, — згадав Артем, — але потім усі віддав. І вчасно.
— А у нас у школі, в паралельному класі, якось один хлопець поцупив гаманця у свого товариша, — розповів Валерій. — А "потерпілий", як кажуть менти, розповів усе своєму таточку. І після тієї розповіді така братва розбиралася зі злодієм, що тому мало не здалося… Усе віддав і ще й на колінах вибачення просив. Татусь той, як виявилося, був натуральним бандюганом, бригадиром.
Усі замовкли, обмірковуючи почуте й гадаючи, хто ж із класу — злодій…
Глава 7
ЕВТАНАЗІЯ
Оля відчувала, що все навкруги змінилося. Чи, може, це змінилася вона? Та ні, вона така ж, як і була. Звідки тоді виникло оте відчуття змін, раптового плину, зсуву? Не хотілося вчитися, їсти. Як не дивно, легше було поринати в сон, бо тільки у снах все зоставалося на своїх місцях, нехай і викривлене, спотворене нічними фантазіями… Оля не знала, з ким можна було поговорити про свій стан: батьків тільки налякаєш, вони ще подумають, що з нею трапилися якісь негаразди; а друзям треба довго пояснювати.
На перервах між уроками вона намагалася піймати погляд Вови, але той вперто уникав дивитися їй у вічі. Втім, не лише їй. Він став відлюдькуватим, вдивлявся кудись поверх голів усіх своїх однокласників. Оля якось спеціально, проходячи повз Вову, випустила з рук диск із записами тих виконавців, яких, як вона знала, він любив. Проте Вова не заговорив до неї, а лише мовчки підняв диск і простягнув Олі. Вона взяла, ледь чутно сказала: "Дякую". Власне на цьому їхнє спілкування тоді й закінчилося.
Уперше їй щось дошкуляло, коли вона немовби новим, стороннім поглядом вдивлялася у просвітлене обличчя Стаса. А просвітленим і незвичним воно стало відтоді, як Таня змінила зачіску і стиль одягу. Невже цього досить, щоб хтось побачив тебе — начебто нову, однак справжню? Але ж це смішно: зачесатися не на той бік, замінити наївне плаття на джемпер в обтяжку і модні джинси, аби хтось мав тебе за людину? Цікаву людину…
— Як там Сашко? — запитала в Юлі після уроків Ольга. — Нічого нового не чути?
— Та хіба ж допитаєшся у його батьків? — невдоволено, розтягуючи слова, сказала Юля. — Бачила Світлану, Сашкову маму, вона виходила з кабінету директора, навіщось вона приходила до нашого Георгія. Ну, я до неї… А вона якось скоса глянула на мене. Нічого до пуття не розповіла. Та хіба від цих предів щось розумне коли почуєш? Хрін із нею. Єдине зрозуміло: поки що йти до нього сенсу немає. Лікарі все одно не пустять. Там, у травматології, порядки суворі. Колись батько потрапив до такого відділення, я пам’ятаю… А хіба Вован тебе більше не цікавить?
— До чого тут Вован?
— Ну, як до чого? — пильно глянула на Ольгу Юля. — Я ж бачу, як ти йому у вічі зазираєш… А він став якийсь дивний. Мов підмінили. Зовсім чужий.
— Я теж помітила, — тихо мовила Оля.
— Може, закохався? — усміхнулася Юля.
— У кого? — несподівано схвильовано вигукнула Оля.
— Ну, я не знаю… — знизала плечима Юля. — Може, якась коза з іншої школи. А може, й не закохався.
— Тоді що з ним коїться? — не розуміла Оля.
— Точно, не закохався, — міркувала Юля. — Якби закохався, то вчився б на самі п’ять-шість-сім. А в нього все окей…