Льоньчині пальці, забруднені сажею, раптом завмерли: червоне вічко! Маленький полохливий вогник у купці попелу. Як він зберігся! Хлопець дмухнув — і жарина, наче зів'яла квітка, розкрила малинові пелюстки, кволо затріпотіла ними і... померкла...
Як побитий, взяв Льонька відро й пішов до старости. Більш ні в кого не розживешся зараз вогню. Вітер шарпав його за поли піджака, рвав з голови шапчину, білим помелом крутився під ногами, нагло штурхав у спину, з реготом обвивався круг тіла.
Тиша, якась незвичайна тиша стояла в старостиній хаті! Немов над покійником, схилилася в кутку Федорчиха. За столом, підпершись кулаками, сидів староста; в очах його— відчай зацькованого звіра. Що це з ними? Де їхня компанія, .де гульня, де п'яне ревище?.. Тихо. Наче кісткою подавилися.
Побачивши Льоньку, товста й глевкувата, як недопечена перепічка, старостиха підхопилася, заохкала: "Бідна дитина! В отаку погоду по жар прибігло?" І староста зво-лив обізватись. Повагом звів закудлану голову, ворухнув пузцем і в кулак: "М-да, скажена погодка". З тою ж неквапливістю посунув до печі, власноручно вигріб кочергою купку вугілля, кинув його Льоньці у відро.
Спантеличений таким прийомом, Льонька вискочив на Еулицю. Спрожогу ледь не тицьнувся носом у гуркітливе страховисько. Глибокою траншеєю повз німецький тягач. Гусениці вгризалися в спресовану товщу снігу, перемелюючи його на пісок; борошняний пил кружляв над гарматою, яка поволі сунулась за тягачем. Крізь білу завісу проглянуло зачохлене жерло. Гармата ще дивилась на схід, вона упиралася, погрозливо шкірилась, але якась нестримна сила штовхала її назад, звідкіль вона прийшла. Так задкує в свою нору хижак, рятуючись од заслуженої кари. "Он воно що! — подумав Льонька, згадавши незвичайні переміни в старостиній хаті. — Почули вовки: смаленим пахне".
Льонька обгорнув полою свій дорогоцінний скарб, а щоб зверху не задувало — шапкою прикрив цеберко. У щілинку видно: весело поблискують жарини. Немов підморгують хлопцеві: схились, погрієшся трішки. Ах, як приємно пахне димком, як лоскоче ніздрі духом жаркої черені!
Від матері не приховалося: прийшов Льонька з холоду, а щоки пашать, і в карих очах — вогненята. Радість? Звідки їй взятись. Може, то відбився блиск роздмуханих жарин,, що пахкотять на дні відерця?..
А тут і Валько став на порозі. В саморобних чунях — повно снігу. Латана-перелатана фуфайчина взялась корою. Кинув спересердя на долівку оберемок хмизу. Пурхне він у печі — й духу не почуєш у хаті.
— Цурки ніде не знайдеш. Порубали німчаї, попалили. Мати заходилась розпалювати плитку.
— Що, німця зігрівати? — Валько бликнув на Куцма-на. — Скину!
— Який то німець? Горе одне...
В хату просунулась собача морда, за нею — Лінц.
Рядовий Куцман нюхом відчув появу офіцера. Його ніби здуло з лежанки. Під ноги Лінцу покотилось щось кругле —— шинель віялом і лисина зверху. Гауптман і пес гавкнули в один голос. Клацнув незграбно каблуками лисий.
— Гав! Ти вже тут, пень дубовий?
— Так точно, гер гауптман!
— І вже хр-р-ропеш?
— Так точно, гер гауптман!
— Тобі наказано стоять на вар-р-ті?
— Так точно, гер гауптман!
— І ти залишив склад збр-р-рої?
— Так точно, гер гауптман!
Лінц, замахнувшись, хряснув по лисині — і вона пірнула в шинель. Із-під поли висунулась куценька рука, хапнула в кутку рогач і в сіни.
— Наз-з-зад!
Рука поміняла рогач на гвинтівку — це робилось блискавично, — і сірий клубок виприснув на вулицю. За ним,, як мишачий хвіст, тяглась мотузка.
Вдень Льонька бачив: на "общинному" току, де нави-хрило кучугуру снігу, чорніє жалюгідний горбик. За спиною Куцмана — гора артилерійських снарядів, штабелі ящиків з мінами та гранатами.
Уткнувши гвинтівку в сніг, стоїть вартовий. Чоботи діряві, розтоптані, задерли на морозі носи. Вітер полоще солдатські кістки.
Чого занесло тебе, Отто, в оці далекі холвд^і степи?
Льонька гадав застати у Шумилів тітку Катерину, Ліду і, можливо, Карпа Івановича. Ну, а Володька з Грицьком відомо де — переховуються за Козацькими могилами. Там, у таємничих печерах, відсиджувались хлопці 15—18 років, дехто з чоловіків, словом, ті, за— ким полювали жандарми й поліцаї, щоб відправити в Німеччину. Були "печерники", які місяцями не виходили з темних сирих підземель, не бачили сонця, не дихали свіжим повітрям. Розповзався слизький одяг, ревматизм і простуда катували тіло, та люди воліли згнити в задушливих норах, ніж потрапити у ворожі лабети. Загострений слух ловив найпотаємніше двигтіння землі: може, то наші? Може, скоро вже?..
Та коли Льонька переступив' поріг ковалевої хати, з-за столу схопилися... "печерники". Еге ж, Володька й Грицько. І третій — Михайло Зінько. А ще Ліда в кутку сиділа. Видно, була в них гаряча розмова, бо ніяк не могли пригасити в собі помітного внутрішнього збудження. Тільки вилицювате, сіро-холодне обличчя Зінька було, як завжди, нерухомо спокійним.
В Лідиній посмішці — і радість зустрічі, і докір.
— Ну й Льонька!.. Як Пилип з конопель...
— Казав же, свої, — Володька підсів до вікна. — То як, дослухаємо? — він уперся рукою в підвіконня, і, здається, нічого й не зробив, як раптом у стіні щось зашаруділо, тихо, боязко, наче миша зашкрябала, і забриніло тоненьким-тоненьким голоском. Музика... Далека, ледь чутнат як звук натягнутої волосинки на вітрі... )
— Вісті закінчились, — Володька прибрав з підвіконня руку. Хрусь! — обірвалась невидима волосинка.
— Радіо! — Льонька не сказав, а видихнув це слово з таким захопленням, як і тоді, в шкільному саду, коли з братом вони відкопали фанерний ящичок.
— Розвідник! Свій, доморощений! — сказав насмішкувато Володька. — Гляди ж, брате, нікому!..
.— Та чого ви напались на хлопця! — заступився Грицько. — Хай знає! Чуєш, Льоню, наші перейшли Дніпро! Наші за Кіровоградом!
Наші! Наші за Кіровоградом!
Три роки вони пошепки вимовляли слово — наші. Вимовляли потай від сторонніх вух, вимовляли з болем, з тривогою, з надією. А в Гришиних вустах прозвучало воно зовсім по-іншому: радісно-нетерпляче.
Широким жестом, як це робить хазяїн святкового сто-
лу, Льонька витяг з-за пазухи окраєць хліба. Всі були
приємно здивовані: хліб! Давненько не пахло ним у кова-