Тривожно спало Табунчанське після цього нальоту.
Мабуть, не одній матері наснились колгоспні обжинки, Наснилося, як збираються вони з чоловіками біля артільної комори, як із сміхом та жартами вантажать на підводи зароблений хліб, як везуть додому і здається їм — везуть не зерно, а радість у хату. А потім — клуб, гамірлива сільська гульня і Шумилова "Ойра", швидку, розкотиста. Ус-
Шнеллер (нім.) — швидше.
міхаються уві сні матері і не знають, що в цю ніч не сплять табунчанські, не сплять краснопільські хлопці. Балками, байраками відходять вони в степ, а за їхньою спиною палахкотить зерносховище на Бобринецькому шосе. Багряні язики лижуть темряву, і куці постаті німців безсило метушаться навколо вогню.
У Володьчиних очах — відблиск нічної пожежі; як завжди, важко сопе мовчазний Зінько; Гриша бурмоче про себе:
— Казав дід Гарба: "Не бери чужого — опечешсяЬ
* * * Вдарили ранні заморозки.
Гола земля порепалась, вітер нагортав кучугури піску. Над степом завивали чорні бурі.
Знов село запрудили хрестаті машини й танки, знов над стріхами підвелись вищирені пащі самохідних гармат. Все частіше в небі сріблясто виблискували наші "яструбки", і шалено плювались вогнем фашистські зенітки. Відчувалось, що "непереможна" гітлерівська банда, побита, пошарпана в боях, відкочується назад.
...Хата Поліщуків стала прохідним двором; кожний день нові "гості" — то куховари, то обозники, то зв'язківці. Дим, гелготня, грюкіт... Мати відправила Ліду до Шумилів — там безпечніше. Та сім'я не зменшилась, а, навпаки, збільшилась — до Поліщуків перебрались брати Лебедики — в їхньому домі німці влаштували конюшню.
З усієї різношерстої маси, що перевернулась перед їхніми очима в дні тривог і чекання, найбільше запам'яталися двоє: гауптман Лінц і рядовий Отто, за Льоньчиним прозвиськом — Куцман .
Лінц страждав, мабуть, давньою й невиліковною хворобою: він не міг говорити, він гарчав. Гарчав на підлеглих, на свою вівчарку, гарчав навіть уві сні. І коли з німцево-го рота виривалося оте "Рряв", — клацала його важка квадратна щелепа і підскакував на голові жмут попелястого волосся.
Найдовіренішим співрозмовником Лінца була вівчарка — здорова і хижа, як вовчисько. Вона завжди лежала біля ніг господаря, пильнувала його сон. Ранком, потягнувшись на солом'яній підстилці, Лінц опускав розпатлану голову і повз до собаки; їхні морди зближувались, їхні ніздрі похітливо здригались. І тоді чулося Лін-цеве:
— Гр-р-р... Рряв! І собаче:
— Рряв!
Така розмова тривала з півгодини. І повторювалась вона регулярно, двічі на день — перед сном і після сну. Можливо, це була своєрідна зарядка і для есесівця, і для вовкодава.
Була у Лінца і своя улюблена розвага. Угледівши напечі дітей — в темному закутку жевріли тремтливі світлячки очей, — він наказував собаці:
— Ап! Фюіть, фюіть!
Натренована вівчарка одним стрибком вилітала на лежанку. Бризкала жовтою піною, вила, гризла комин. Ще
мить ввіп'ється зубами в горло. Хлопці прикипали до
стіни, кричали од жаху. Та їхнє голосіння тільки під'юджувало німця; він реготав, він сам гарчав, захоплено ляскаючи себе по стегнах.
Та дитячий страх був ніщо в порівнянні з тим, як трусився перед гауптманом рядовий Куцман.
Холодного зимового вечора разом з клубами пари вкотилося в хату кругле казна-що: замість носа — пиптик, замість ременя з обнадійливим "Гот міт унс" — якийсь мотузок, замість голови — картатий вузол. Воно, оте кругле, понюхало повітря: "Нюх-нюх, де тут тепліше" — і посунуло до лежанки. Підібгало коротенькі ніжки та й захропіло відразу. З печі видно було хлопцям тільки велику блискучу лисину. Іван Лебедик взяв соломинку і, примруживши лукаві очі, потягся до німця.
Соломинка торкнулась шиї: еге, спить вояка, наче вбитий! Соломина забралась під комір шинелі: хропе, аж висвистує. Соломина затанцювала на лисині: — лясь рукою! Соломина за вухо — лясь по вусі! Соломина під ніс — лясь по носі!
Сміх розбирав малих пустунів. Іван не втерпів — пирс-нув в кулак. Німець плямкнув губами, повернувся на інший бік і захропів ще гучніше.
— Дай мені! — Івана замінив Петро.
Нарешті, "мухи" надокучили Куцману; він поморщив плюсклого носика, чхнув і проснувся. Заклопотано скотився з лежанки й подріботів до дверей.
Довго не повертався знадвору...
За вікнами гула хуртовина. На ніч брався сильний мороз, і давно нетоплена хата дихала крижаним холодом. Троє хлопчаків тулились один до одного, натягували на голі плечі свитку, одну на всіх, та холод все одно пробирав до кісток.
— Ма! Засвіти каганець — тепліше буде.
Блиснув каганець, заіскрились вкриті памороззю стіни, і від того стало ніби ще студеніше.
— Потерпіть, хлопчики, — винувато мовила ненька. — Мо, Валик принесе хоч сміття...
Дмухнуло снігом, затріпотів жовтий язичок каганця. Сінешні і хатні двері — навстіж... А в дверях — Куцман. Задубів — не ворухнеться. Шинель задерта на голову, штани заплутались.
— Двері, двері закривай! — мати на німця.
А той — ні звуку. Трясеться. Показує на пальцях: матка, допоможіть... замерзаю!
— Як?! Щоб з тебе душу видуло!..
Мовчить Куцман. Волочить по долівці підтяжки.
Ледь заліз на лежанку. Побачив на печі дітей, плаксиво закліпав безвіїми очима. Витяг фотокартки: "О, майн Ільза, о, майн кіндер" . І довірливо — матері:
— Матка, война капут. Карошо!.. Отто цурюк — Тюрінгія... Му-у-у — коровка... Кіндер айн, цвай, драй — три кіндер. Такой маленький, — і показав на дітлашню, що виглядала із запічка.
Сповідь чужинця, мабуть, затурканого бідака, котрого війна відірвала від сім'ї й кинула в пекло, — ця щира сповідь зжалила материнське серце.
— То кінчайте війну. Ідіть з богом до своїх кіндерів. І нам дайте вже дихнути.
— Всьо! Война капут, матка... — з цими словами й заснув Куцман.
— Ладнай-бо, сину, плиту, — попросила мати. — Вже Вальчик скоро прийде.
Ох, і не хочеться злазити з печі! Долівка в хаті, як лід. Станеш босою ногою — дивись, так і прилипнеш.
Прицілившись, Льонька стрибнув з лежанки в розтоптані шкарбани. Аби пощастило знайти жарину. Коли ж воно топилося: вчора чи позавчора? Льонька одкрив дверцята — вітерцем потягло в трубу сизуватий пилок. Чорно й пусто в грубці, як і на душі в хлопця. Аж он в кутку — жменька попелу. Злиденний слід колишнього вогнища...